Лавкрафт Говард - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Він заговорив до мене, не привітавшись, помітивши мій настрій і короткі погляди, які я кидав на деякі парадні двері з молотками над східцями із залізними поручнями; бліде світло від ажурних фрамуг ледь осявало моє лице. Його ж обличчя ховалося в тіні крислатого капелюха, який чудово пасував до старомодного пальта, в яке він був одягнутий; мене ж, ще до того, як він до мене заговорив, охопила незрозуміла тривога. Він був страшенно худий — просто скелет, голос же його звучав на диво м’яко і був якимось порожнім і глухим. За його словами, він уже не раз помічав мої блукання і вирішив, що я схожий на нього у любові до залишків минулих літ. Чи не хотів би я мати провідником того, хто вже давно практикує такі дослідження і наділений знаннями про ці краї куди глибшими, аніж будь-коли зможе віднайти новоприбулий?

Поки він отак говорив, у жовтуватому відсвіті із самотнього вікна горища я мигцем побачив його обличчя. У нього було шляхетне, навіть вродливе лице літньої людини, в його рисах прозирали родовитість і витонченість, незвичні для цього часу і місця. І все ж щось у ньому стривожило мене майже так само, як і привабило — можливо, обличчя було надто бліде, надто безвиразне або ж просто настільки не відповідало довкіллю, що я не міг спокійно і впевнено почуватися. І все ж я пішов за ним; бо тими похмурими днями мою душу могли живити лише єдині пошуки давньої краси і таємниць, і я сприйняв за прихильність долі зустріч із тим, чиї успіхи в тих самих пошуках настільки перевершували мої.

Щось у тій ночі втримувало мого супутника від розмов, і тривалий час він просто без зайвих слів вів мене уперед, обмежуючись лише скупими і найпростішими коментарями стосовно місць, дат і подій, і скеровував мій рух переважно жестами, коли ми прослизали у проходи між будинками, навшпиньки кралися коридорами, перелазили через земляні вали, а раз навіть повзли навкарачки через низький склепінчастий прохід, такий довгий і звивистий, що зрештою я втратив будь-яку орієнтацію в просторі і навіть не уявляв, де саме ми перебуваємо. Ми бачили речі давні і дивовижні, чи то вони, принаймні, видавалися такими у розсіяних променях світла, і я ніколи не забуду старезні іонічні колони, пілястри з канелюрами [160] Канелюри — жолобки, які проходять по всій довжині колони чи пілястра. , стовпці металевих огорож, яскраві вікна з фігурними поперечинами і декоративні фрамуги, які ставали все вигадливішими і дивнішими, що глибше ми занурювалися у нескінченний лабіринт незвіданої старовини.

Ми не зустріли ні душі, а з часом і освітлених вікон ставало все менше і менше. Ліхтарі, які траплялися нам на початку, були нафтові, старомодні. Пізніше я помітив декілька ліхтарів зі свічками, і, нарешті, проминувши похмурий темний двір, яким мій поводир вів мене, скеровуючи своєю затягненою в рукавичку рукою, крізь абсолютну пітьму до вузенької дерев’яної хвіртки у високій стіні, ми вийшли у провулок, освітлений ліхтарями, які стояли тільки біля кожного сьомого будинку, — неймовірними колоніальними бляшаними ліхтарями з конічними кришками і отворами з боків. Дорога йшла круто вгору — крутіше, ніж, я гадав, можливо у цій частині Нью-Йорка, — а її горішній кінець впирався у заплетену плющем стіну приватного маєтку, за якою я побачив куполоподібний дах і верхівки крон, які хиталися супроти блідої зірниці у небі. У цій стіні під низькою півкруглою аркою були темні дубові двері, які цей чоловік відімкнув важезним ключем. Пропустивши мене досередини, він став торувати шлях крізь непроглядну темряву по чомусь схожому на посипану жорствою доріжку, нарешті вгору кам’яними сходами до дверей будинку, які він відімкнув і відчинив переді мною.

Щойно ми увійшли, як я ледь не зомлів від духу одвічної затхлості, який здійнявся нам назустріч, породжений, мабуть, незліченними століттями тліну. Господар же, здавалося, цього не помічав, тож і я тактовно промовчав, доки він вів мене вгору крученими сходами, через залу до кімнати, двері якої, як я почув, він замкнув за нами. Потім він зашторив три віконця з маленькими шибками, які ледве проглядалися на тлі вранішньої зорі, пройшов через кімнату до коминка, дістав кремінь і кресало, запалив дві свічки на канделябрі з дванадцятьма розетками і жестом запросив до спокійної, розважливої розмови.

У цьому тьмавому світлі я побачив, що ми у просторій, гарно умебльованій і обшитій панелями бібліотеці, яку з вигляду можна було віднести до першої половини вісімнадцятого століття, з розкішними дверними дюседепортами [161] Поширена у колоніальну епоху архітектурна деталь, розкішне живописне або ліплене панно над дверима. , розкішним доричним карнизом і вишукано різьбленим обрамленням коминка з фігурною верхівкою, яка хвилясто збігала донизу. Над щільно заставленими книжковими полицями на деякій відстані одне від одного вздовж стін висіли чудово виконані родинні портрети, які вже втратили всю яскравість барв, однак було видно, що всі обличчя на них непомильно схожі на чоловіка, який щойно люб’язно підвів мене до стільця за пречудовим чіппендейлівським [162] Томас Чіппендейл — найвидатніший англійський мебляр-червонодеревець епохи раннього класицизму. столом. Перш ніж і самому сісти з протилежного від мене боку стола, господар на мить загаявся, ніби засоромившись; тоді, неквапливо знявши рукавички, крислатого капелюха і пальто, театрально постав переді мною у костюмі середньогеоргіанської доби — від заплетеного в косичку волосся і плісированого жабо аж до бриджів довжиною по коліно, шовкових панчіх і черевиків з пряжкою, на які я раніше не звертав уваги. Тепер же, повільно опустившись на стілець зі спинкою у формі ліри, він почав уважно мене розглядати.