Лавкрафт Говард - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Перш ніж канали засипали, їх осушили і ретельно обстежили, витягши на-гора сенсаційну кількість розпиляних і поламаних кісток будь-яких розмірів. Вочевидь, епідемію викрадень простежили до самого її епіцентру, хоча лише двох уцілілих в’язнів можна було законним чином із нею пов’язати. Ці двоє зараз у в’язниці, а факт їхньої співучасті у вбивствах так і не вдалося довести. Різьблений золотий п’єдестал чи то трон, так часто згадуваний Мелоуном як предмет першорядної окультної ваги, так ніколи і не знайшли, хоча в одному місці під домом Сайдема канал обривався в колодязь надто глибокий, щоб його осушити. Устя колодязя перекрили і зацементували, коли зводили підвалини для нових будинків, але Мелоун любить розмірковувати про те, що ж лежить на його дні. Поліція, задоволена тим, що їм вдалося розгромити небезпечну банду маніяків і людоловів, передала федеральній владі непричетних до злочинів курдів, серед яких перед депортацією таки виявили членів дияволопоклонницького культу Єзиди. Вантажний пароплав і його команда так і зосталися загадкою для всіх, хоча цинічні детективи демонструють готовність дати опір його контрабандистам і бутлегерам. Мелоун же вважає, що всі ці детективи доводять лише сумний брак перспектив і далекоглядності поліцейських у своєму байдужому ставленні до безлічі непояснених деталей і загальну заплутаність всієї справи; так само критично він ставиться і до газет, які побачили лише криваву сенсацію і досить поверхово висвітлили діяльність невеликої секти садистів, яких їм належало б назвати жахом із самого серця всесвіту. Але він має намір спокійно відпочивати у Чепачеті, лікуючи свою нервову систему і молячись, щоб час поступово переніс його жахливий досвід із виміру реального буття у сферу віддаленого і напівміфічного.

Роберт Сайдем спочиває поруч зі своєю нареченою на кладовищі Ґрінвуд. Над його дивовижно віднайденими останками не правили панахиду, а родичі його вдячні за забуття, яке вже огортає цю справу. Зв’язки вченого із жахами Ред-Гука, насправді, ніколи не підкріплювалися жодними доказами, бо його смерть зумовила необхідність надати інформацію про обставини смерті. А вони більше ніколи не згадуються, тож Сайдеми сподіваються, що прийдешні покоління пам’ятатимуть його хіба як добросердого відлюдька, який кохався у нешкідливій магії і фольклорі.

Що ж до Ред-Гука — він не змінився. Сайдем прийшов і пішов, жахіття виринуло й зникло, але злий дух темряви клубочиться серед старих цегляних будинків, а банди покидьків досі шастають невідомими закутками повз вікна, у яких бозна-чому то з’явиться, то зникне світло чи промайне перекошене обличчя. Одвічний жах — тисячоголова гідра, а культи темряви коріняться у богохульстві набагато глибшому, аніж колодязь Демокріта. Душа звіра всесуща, вона тріумфує, а каламутноока, краплена віспою молодь Ред-Гука досі ще наспівує, проклинає і завиває, крокуючи від безодні до безодні, ніхто не знає, звідки і куди, гнана сліпими законами біології, яких їм не дано зрозуміти. Як і колись, у Ред-Гук приїздить більше людей, ніж покидає його на своїх двох, і вже блукають чутки про нові підземні канали, які прокопані до певних центрів алкогольної торгівлі і речей, які тим паче не варто згадувати.

У церкві, в якій раніше іноді влаштовувалися танці, зараз переважно проводяться саме танці, а в її вікнах ночами видніються дивні обличчя. Недавно поліцейський висловив припущення, що знову розкопали засипаний підземний склеп, але не зміг пояснити, нащо це зробили. Хто ми такі, щоб боротися зі Злом, старішим за історію і саме людство? Ще мавпи в Азії витанцьовували перед цими жахіттями, і ця злоякісна пухлина і досі спокійно чаїться і шириться поміж трухлявими цегляними стінами.

Мелоун здригався не без причини — тільки днями офіцер поліції почув, як у темному підворітті темношкіра стара пошепки навчала маленьку дитину якомусь віршику. Він дослухався, і віршик здався йому дивним, надто ж тому, що стара повторювала його знову і знову:

«О друже і супутнику ночі, ти, веселящийся во лаї собачім і крові пролитій, гуляющий посеред тіней межи гробами, берущий кров а пак дающий страх смертним, Ґорґо, Мормо, тисячолика луна, соблаговоли прийняти наші подношенія!»

Я зустрів його безсонної ночі, коли у відчаї блукав містом, прагнучи зберегти свою душу і мрії. Мій приїзд до Нью-Йорка був помилкою; бо там, де я шукав див і гострих відчуттів у велелюдних лабіринтах стародавніх вулиць, які вибігають із забутих дворів, площ і причалів і, покривулявши містом, знову повертають до дворів, площ і причалів, так само забутих, і у циклопічних верховіттях сучасних веж, які чорним Вавілоном здіймаються до неба у сяйві старого місяця, я натомість знайшов лише жах і пригніченість, які погрожували заволодіти мною, зламати мою волю і знищити мене.