Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Португалець на ім’я Родріґез виліз на підніжжя моноліту і гукнув усім, що він щось знайшов. Інші пішли слідом і з цікавістю почали розглядати химерно різьблені двері із тепер уже знайомим барельєфом. За словами Йогансена, то було щось на кшталт величезної брами; завдяки різьбленому одвірку і порогу вони одразу зрозуміли, що то саме двері, хоч і не могли второпати, чи вони розміщені горизонтально, як люк, а чи стоять під кутом, як вхід до підвалу. Як і говорив Вілкокс, геометрія цього місця була геть неправильна. Не можна було бути певним того, що небо і земля розташовувалися горизонтально, оскільки взаємне положення речей одне щодо одного видавалося неймовірно мінливим.

Брайден натиснув на камінь у кількох місцях, але марно. Тоді Донован почав іти вздовж, звертаючи за ріг, натискаючи на кожен фрагмент стіни уздовж свого шляху. Без жодного вагання він видерся на гротескне кам’яне різьблення — так, саме видерся, оскільки, виявляється, та поверхня не була горизонтальною, — і всі лише дивувалися, якими широкими можуть бути двері. Нарешті верхня частина велетенської дверної плити надзвичайно м’яко і повільно подалася всередину; вони побачили, що вона була хитромудро збалансована.

Донован з’їхав чи, радше, спустився вздовж одвірка вниз і приєднався до своїх товаришів, тож вони вже всі разом спостерігали загрозливе відкривання монструозного різьбленого порталу. У цьому фантасмагоричному викривленому просторі він якось неприродно рухався по діагоналі так, що всі закони матерії і перспективи видавалися хибними.

Отвір чорнів пітьмою, здавалося майже відчутною на дотик. Той морок був насправді матеріальним, приховуючи значну частину внутрішніх стін за входом; він ніби дим виривався клубами назовні зі свого ув’язнення, яке тривало цілі епохи, затьмарюючи сонце, що тонуло у повитому чорною паволокою сутінковому небі під лопотіння перетинчастих крил. Із розверстих глибин здіймався нестерпний сморід, а Гокінзу з його тонким слухом здалося, що віддалік почувся неприємний чвакаючий звук, який линув звідкілясь знизу. Всі прислухалися і слухали доти, доки слизьке Щось не загородило собою увесь видимий простір і навпомацки протиснуло свою драглисто-зелену личину крізь чорний отвір у зовнішній простір отруйного повітря божевільного міста.

У цьому місці почерк нещасного Йогансена зробився майже нерозбірливим. Із шести чоловік, які так і не повернулися на корабель, принаймні двоє, на його думку, тієї ж миті померли на місці від жаху. Те Щось не піддається жодному опису — не існує слів для такого всеохопного масштабу жахливого, непідвладного розуму божевілля, такого моторошного заперечення самої матерії, всіх фізичних величин та космічного порядку. Здавалося, що то брела гора. Господи! Хіба ж дивно, що того дня збожеволів великий архітектор, а бідолашного Вілкокса через його телепатичний зв’язок охопила лихоманка? Те поганське Щось, той зелений, липкий космічний виродок прокинувся, щоб утвердити свою владу. Зорі знову зайняли сприятливе положення, і те, чого століттями не змогли зробити культи, цілком випадково довершила звичайна купка моряків. Після десятків мільйонів років Великий Ктулху знову був вільний і жадав втіхи.

Трьох чоловіків змело гачкуватими пазурами швидше, ніж хтось із них встиг бодай поворухнутися. Упокій, Господи, їхні душі в мирі, якщо десь у Всесвіті існує той мир. То були Донован, Ґуерера і Енґстром. Паркер послизнувся на твані, а троє інших у той час вже ошаліло мчали до човна через безкінечний обшир каменю, вкритого зеленавою пліснявою. Йогансен божиться, що Паркера ніби проковтнув кут кам’яної стіни, якого там просто не могло бути; цей кут видавався гострим, проте мав усі властивості тупого. Тож тільки Брайден і Йогансен спромоглися дістатися човна і почали відчайдушно гребти в бік «Тривоги», почвара ж гепнулась зі слизьких сходів униз і загаялася, вовтузячись біля самого краю води.

Паровий двигун був у робочому стані, тож, незважаючи на нестачу рук, за кілька хвилин гарячкової метушні поміж штурвалом і мотором, вистачило, щоб вивести «Тривогу» на попередній курс. Повільно просуваючись крізь жахіття того невимовного видовища, вона все ж почала розтинати носом смертоносні води, тоді як на каменях того потойбічного неземного берега оте титанічне Щось із зірок пускало слину і щось бурмотіло, ніби Поліфем, проклинаючи корабель Одіссея. Тоді, незрівнянно відважніше, аніж славнозвісний Циклоп, великий Ктулху м’яко ковзнув у воду і, здіймаючи хвилі, погнався за ними зі всією своєю космічною могуттю. Озирнувшись, Брайден одразу збожеволів. Він гучно розреготався і час від часу продовжував вибухати реготом, аж поки однієї ночі не зустрів смерть у власній каюті, коли Йогансен у маренні блукав кораблем.