Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Двадцятого липня Вінгейт доправив мене у Перт, водночас відмовившись покинути експедицію і повернутися додому. Він залишався зі мною до двадцять п’ятого, коли я відплив пароплавом до Ліверпуля. Зараз, у каюті «Імператриці», я знову і знову обмірковую цю справу і доходжу висновку, що мій син таки повинен усе знати. Тепер від нього залежатиме, чи надати справі більшого розголосу. Про всяк випадок, я підготував короткий звіт про ті події — деяким людям уже відомі окремі епізоди, — а зараз по можливості стисло поінформую про все, що сталося тої страшної ночі під час моєї відсутності в таборі.

Перебуваючи на межі нервового зриву, я прямував у північно-східному напрямку, наче мене вабила якась невблаганна і незбагненна сила й торувала мені шлях у світлі лиховісно-яскравого місяця. Де-не-де з-під піску проступали первісні циклопічні блоки — свідки незліченних минулих епох. Уже сам вигляд цих загадкових уламків, як ніколи раніше, діяв на мене гнітюче, і я не міг не думати про свої божевільні сновидіння та страшні легенди, які стали їх першоосновою, про невідчепний жах, який пустеля і різьблене каміння викликали в аборигенів та гірників.

І все одно я брів пустелею, попри відчуття, що попереду на мене чекала зустріч із чимось страшним, мене невідступно переслідували дикі фантазії, неясні спонуки та оманливі спогади. Я міркував про кам’яні лінії, які, схоже, бачив з повітря мій син, і дивувався, чому вони здавалися лиховісними і водночас такими знайомими. Щось ніби намагалося прочинити дверцята моїх спогадів, тоді як інша невідома сила докладала усіх зусиль, аби цьому перешкодити.

Ніч була тиха й безвітряна, мертвотно-бліді піщані гори плавно здіймалися та спадали, наче застиглі морські хвилі. Я йшов уперед без жодної мети, проте упевнено, ніби мене вела доля. А тим часом привиддя моїх снів сповнювали, пробуджували цей світ, і кожен мегаліт у піску здавався частиною нескінченної галереї кімнат і переходів якихось доісторичних будівель; до мене промовляли різьблені символи та ієрогліфи, з якими я був добре знайомий ще з часів перебування моєї свідомості у полоні Великої Раси. Інколи мені здавалося, що я бачу, як величезні, конічної форми фігури прямують у своїх звичних справах, і не наважувався опустити очі долу — боявся побачити себе у такому ж тілі. Одночасно я бачив і безмежну рівнину з присипаними піском монолітами, анфіладу кімнат і коридорів; недобре сяйво яскравого місяця зливалося зі світлом круглих кристалічних ламп, а понад пустелею колихалося віття велетенських папоротей і саговників. У моїй уяві так тісно переплелися сон і реальність, що їх годі було розділити.

Не знаю, як довго я брів, як далеко відійшов од табору і в якому напрямку, коли вперше помітив купу масивних блоків, відкритих удень потужним вітром. Це було найбільше скупчення монолітів з усіх бачених дотепер — воно вразило мене настільки, що казкові видіння зі снів одразу розвіялися. Я знову стояв серед нічної пустелі, під світлом лиховісного місяця і споглядав румовище загадкового минулого. Я ступив кілька кроків, зупинився і посвітив електричним ліхтариком на подібне до кола скупчення більших і менших кам’яних уламків; знахідка була близько сорока футів у діаметрі і від двох до восьми заввишки.

Одразу стало зрозуміло — у цих каменях є щось особливе. І річ була не лише в їх небаченій кількості — мою увагу привернули стерті піском візерунки на їхній поверхні, добре помітні під місячними променями і у світлі ліхтаря. Жоден із них нічим суттєво не відрізнявся від знайдених раніше, відмінність полягала у чомусь невловимому. Коли я оглядав окремий камінь, такого відчуття не виникало, воно з’явилося лише після того, як у поле зору потрапило кілька каменів одночасно, і тоді я, нарешті, збагнув: хвилясті візерунки на монолітах були тісно пов’язані між собою і становили частину одного великого задуму. Вперше серед цієї одвічної пустки я натрапив на кладку — зруйновану і фрагментарну, але попри те, цілком реальну.

Підшукавши зручне місце, я видерся на купу каміння: час від часу я змітав пальцями пісок і намагався осягнути зміст накреслених фігур, що відрізнялися за формою, розміром і стилем виконання. У мене виникали підсвідомі здогадки стосовно природи предковічної споруди, а також візерунків, якими рясно змережили давні стіни. Цілковита тотожність цих монолітів і каменів у моїх сновидіннях жахала і позбавляла самовладання. Колись тут був циклопічний коридор заввишки тридцять футів із вимощеною восьмикутними плитами підлогою і надійним склепінням над головою. З правого боку коридору були кімнати, а в дальньому його кінці одна з похилих галерей, очевидно, вела кудись вглиб.