Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Передовсім я хочу змалювати зовнішні обставини, як їх знали у таборі. У ніч із сімнадцятого на вісімнадцяте липня, стомившись після вітряного дня, я ліг спати раніше, ніж звичайно. Однак заснути не міг і вставши близько одинадцятої години, охоплений, як і раніше, дивним потягом до місцевості у північно-східному напрямку, я, як завжди, вирушив на нічну прогулянку. Дорогою я зустрів і привітав лише одну людину, австралійського гірника Таппера. Місяць у чистому небі тільки почав спадати і заливав піски мертвотно-білим світлом, яке здалося мені лиховісним. Вітер стих — за останніх п’ять годин не було жодного його подуву, що підтвердили і Таппер, і всі, хто не спав тієї ночі. Австралієць останнім бачив, як я прямував у північно-східному напрямку через білі піщані пагорби з усіма їхніми таємницями.

О пів на четверту ранку на табір налетів шалений вітер, він розбудив людей і повалив три намети. Небо було безхмарним, а місяць, як і раніше, заливав пустелю прозорим сяйвом. Коли члени експедиції намагалися знову поставити намети, виявили мою відсутність, але ніхто не стривожився, знаючи про мою звичку гуляти ночами. Однак троє з наших людей — усі австралійці — відчули у повітрі щось дивне і лихе. Мак-Кензі пояснив професорові Фріборну, що вони набралися цього страху, наслухавшись місцевих легенд, де йшлося про злі вітри, які в ясну погоду віяли над цими районами пустелі. Перешіптувалися, що такі вітри вихоплювалися з величезних кам’яних споруд під землею, де творилися усілякі жахіття. Втім, це відчувалось лише зовсім поруч із такими спорудами, біля великих різьблених каменів. Близько четвертої години буревій стих так само несподівано, як і почався, лишивши після себе змінений до невпізнання піщаний краєвид.

Одразу по п’ятій, коли потьмянілий місяць почав хилитися до заходу, я нарешті причвалав до табору — без капелюха, у лахмітті, обідраний і закривавлений, та ще й без електричного ліхтаря. Майже всі на той час уже повкладалися спати, один лиш професор Даєр вийшов із намету викурити люльку. Побачивши мене у такому жалюгідному стані і мало не з божевільним виразом обличчя, він покликав доктора Бойла, і вони удвох вклали мене в ліжко. Невдовзі до них приєднався мій син, якого збудила метушня, і вони разом намагалися змусити мене лежати спокійно та спробувати заснути.

Але я не міг заснути. Мій психологічний стан був незвичайним — нічого подібного я раніше не відчував. За якийсь час я почав наполягати, аби мене вислухали, і почав плутано й суперечливо переказувати свої пригоди. Я розповів, як під час прогулянки стомився і ліг на пісок відпочити, закуняв, і мені приснився сон — ще страшніший, аніж зазвичай. А коли мене розбудив подув шаленого вітру, перенапружені нерви не витримали. Я в паніці побіг, часто падаючи, зашпортуючись за присипані піском каменюки, чому і завдячую своїм обідраним і брудним виглядом. Мабуть, я довго спав — цим і пояснюється моя тривала відсутність.

Я жодним словом не прохопився, про побачене мною — насправді чи у сні, виявивши надзвичайну стриманість. Однак я заговорив про потребу змінити план подальших робіт експедиції і наполягав на припиненні розкопок у північно-східному напрямку. Моя аргументація була очевидно слабкою: я посилався на зменшення кількості брил, на небажання дратувати забобонних гірників, на можливе зменшення фінансування, а також на інші недоладні або зовсім сторонні обставини. Цілком очікувано, ніхто не надав моїм словам жодного значення — навіть мій син, якого вкрай стурбував стан мого здоров’я.

Увесь наступний день я провів у таборі або поруч нього, проте у розкопках участі не брав. Розуміючи, що від мене немає ніякої користі, я вирішив якнайскоріше повернутися додому, аби поберегти нерви, і змусив Вінґейта пообіцяти доправити мене літаком у Перт — за тисячу миль звідси у південно-західному напрямку, — щойно він закінчить повітряну розвідку того місця, яке я так прагнув покинути. Міркував я так: якщо річ, яку я бачив уночі, нікуди не зникла, я спробую усіх застерегти щодо подальших розкопок, нехай мене навіть засміють. Скоріш за все, мене мали підтримати знайомі з місцевим фольклором гірники. Тривожачись за мене, того ж дня по обіді мій син здійснив обліт і дослідив місцевість, якою я міг блукати вночі. Втім, він не помітив нічого з того, що бачив я. Знову повторилася та сама історія із базальтовим блоком — сипучий пісок сховав геть усі сліди. На якусь мить я навіть пошкодував, що з переляку загубив свою страшну здобич — хоча зараз і знаю напевне, що ця втрата була на краще. Завдяки цьому я й досі можу сподіватися, що всі нічні події — лиш ілюзія, особливо якщо тієї диявольської безодні ніколи не знайдуть. Щиро на це сподіваюся.