Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Незрозуміла річ на столі мене просто заворожила. Я наче знав, що з нею робити, бо видобув з кишені електричний ліхтарик — або щось таке — і, перевіряючи, нервово поклацав вимикачем. Промінь виявився не звичайного білого, а фіолетового кольору, і було то не світло, а радше якесь радіоактивне випромінювання. Наскільки пам’ятаю, я не вважав ту річ ліхтариком. Насправді, звичайний ліхтарик у мене теж був — в іншій кишені.

Почало смеркатися, і старовинні дахи з димарями крізь круглі шибки виглядали досить химерно. Нарешті я зібрався з духом, узяв таємничу коробочку на столі, підпер книгою і посвітив на неї дивним фіолетовим променем, цього разу схожим скоріше на потік дрібних фіолетових часточок. Торкаючись блискучої поверхні коробочки, вони сухо потріскували, як тріщать розряди у вакуумній трубці. Темна, гладенька наче скло поверхня почала набувати рожевого відтінку, посередині утворився неясний білий силует. А потім я помітив, що вже не один у кімнаті, і сховав випромінювач до кишені.

Однак гість мовчав — у найближчі кілька секунд я взагалі не почув жодного звуку. Було важко щось зрозуміти, наче здалеку крізь легку імлу дивишся пантоміму, але з іншого боку, з’являючись у кімнаті, перший та всі інші прибульці видавалися одночасно далекими й близькими, наче підкорялися законам якоїсь незвичайної геометрії.

Гість був худий, темноволосий, середнього зросту чоловік у вбранні англіканського священика. На вигляд йому було років зо тридцять; риси жовтуватого обличчя можна було б вважати правильними, якби не зависоке чоло. Волосся акуратно підстрижене й зачесане, а підборіддя чисто виголене, хоча і з ознаками зародження нової щетини. Він носив окуляри без оправи, скельця трималися на тонких сталевих дужках. Загалом, його зовнішність цілком відповідала моєму уявленню про священнослужителя, якби не високе чоло, проникливий погляд розумних очей, а ще ледь помітна, проте незаперечна печать зла, що лежала на ньому. Поки я придивлявся, він устиг запалити тьмяний каганець і тепер нервово жбурляв свої магічні книги одну за одною в камін, розташований поміж вікнами мансарди (у тому місці, де стіна круто вигинається); каміна я раніше не помітив. Язики полум’я жадібно ковтали стародавні фоліанти, розсипали різнокольорові іскри і поширювали навкруги неймовірно задушливий сморід щоразу, коли черговий зшиток змережених таємничими знаками аркушів, скріплений струхлявілою палітуркою, ставав легкою здобиччю ненажерливої стихії. Раптом я зауважив у кімнаті інших людей — вельми похмурих на вигляд чоловіків у вбранні священиків; один із них, судячи з одягу, був єпископом. Почути я нічого не почув, але зрозумів, що вони повідомляють першому щось украй важливе. Здавалося, вони його ненавидять і водночас бояться, а той, своєю чергою, відповідає їм взаємністю. Виглядав він зловісно, але права рука помітно тремтіла і шукала спинку стільця. Єпископ показав спершу на спорожнілу шафу, а потім — на камін (там у безформній, обвугленій масі жевріли останні іскорки вогню), усім своїм виглядом виказуючи неабияку огиду. Тоді перший гість криво посміхнувся і простягнув ліву руку до предмета на столі. Серед присутніх цей рух викликав неабиякий переляк. Обертаючись і погрожуючи, церковники посунули крутими сходами вниз. Єпископ пішов останнім.

Перший гість рушив до шафи у глибині кімнати і видобув звідти моток линви. Видершись на стілець, він прив’язав один кінець до гака у великій дубовій балці і почав робити петлю. Усвідомлюючи, що чоловік збирається накласти на себе руки, я кинувся вперед з наміром відговорити або спинити його. Він помітив мене і припинив свої приготування, при цьому в його очах я прочитав щось схоже на торжество — мене це спантеличило і водночас налякало. Він повагом спустився зі стільця і рушив до мене із по-вовчому страшним вищиром на темному тонкогубому обличчі.

Відчувши смертельну загрозу, я вихопив із кишені променевий апарат, сподіваючись ним оборонитися. Навіть не знаю, чому вирішив, буцімто він зможе мені допомогти. Увімкнувши пристрій, я спрямував промінь просто в лице священику і побачив, як воно освітилося спершу фіолетовим, а потім рожевим світлом. Вираз по-звірячому лютого тріумфу поступився місцем глибокому страху, якому, однак, не вдалося цілком витіснити перше почуття. Спочатку він зупинився, а потім, дико вимахуючи руками, почав задкувати. Коли він наблизився до відкритого отвору в підлозі, я вигукнув, намагаючись його застерегти, та він не почув мене, сахнувся назад, востаннє змахнув руками і наступної миті зник з поля зору.