Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Але дозвольте мені спробувати до ладу розказати про останні події. Я не говоритиму про те, на що поліція уперто не звертає уваги — розповіді про химерного смердючого карлика, якого бачили щонайменше троє перехожих на Гай-стріт близько другої години ночі, і про незвичайні відбитки ніг, помічені у різних місцях. Я розкажу лиш про те, як близько другої ночі мене розбудив дзвінок і стукіт у двері — дзвонили і стукали навпереміну, наче зі страхом і тихим відчаєм, намагалися відтворити наш із Едвардом умовний сигнал «три та два».

Ледь очунявши після міцного сну, я сполошився. Дербі у мене під дверима і згадав наш давній код?! Але ж та його нова особистість не знала… А може, Едвард повернувся до нормального стану? Чому він прийшов до мене так поспіхом і вочевидь знервований? Його дочасно виписали чи він, можливо, утік? Мабуть, міркував я, накидаючи халат і спускаючись сходами вниз, повернення його колишнього супроводжували напади маячні і страждань, що й призвели до відчайдушної втечі. Хай би що там сталося, а він знову був тим самим, старим добрим Едвардом, і я мушу йому допомогти!

Коли я розчахнув двері у пітьму берестової алеї, назустріч потягло нестерпним смородом, від якого я мало не знепритомнів. Нудота підкотилася до горла, і лиш за мить я ледве розгледів на сходах скоцюрблену миршаву постать. Мене викликав Дербі, але хто ця смердюча і бридка подобизна людини? Куди так раптово зник сам Едвард? Він дзвонив у двері за якусь мить до того, як я відчинив.

На прибульці було пальто Едварда, його поли волочилися по землі, а рукави, хоч і закасані, закривали руки. На голові — низько насунутий капелюх з широкими крисами, чорний шовковий шарф прикривав нижню частину обличчя. Коли я нетвердим кроком вийшов на ґанок, постать видала якийсь звук — такий я вже чув у слухавці — буль…буль… — і простягла мені на кінчику довгого олівця великий щільно списаний аркуш паперу. Усе ще не прийшовши до тями від страшенного смороду, я схопив аркуш і спробував прочитати написане у світлі, що падало з відчинених дверей.

Безсумнівно, це було написано почерком Едварда. Але навіщо писати, якщо він тільки-но стояв під моїми дверима? І чому літери такі недоладні, криві, наче виведені нетвердою рукою? Я не зміг нічого розібрати при тьмяному світлі, тому відступив до холу, а карлик механічно посунув за мною, але спинився на поріжку між зовнішніми і внутрішніми дверима. Від дивного прибульця жахливо тхнуло, і я сподівався (дякувати Богові, не даремно), що моя дружина не прокинеться і не побачить цієї потвори.

Прочитав; ноги мене підвели, в очах посутеніло. Отямившись, я побачив, що лежу на підлозі, а моя закляла від страху рука усе ще судомно стискає той клятий аркуш. Ось що було в ньому:

«Ден! Поїдь у божевільню і вбий його. Знищ його. Це більше не Едвард Дербі. Осната захопила мене, хоча вона сама вже три з половиною місяці як мертва. Я збрехав тобі, коли сказав, що вона поїхала. Я убив її. Я мусив її вбити. Це сталося несподівано, але ми тоді були одні, а я перебував у своєму тілі. Під руку трапився свічник, і я проламав їй голову. Вона могла забрати мене назавжди — на День усіх святих.

Я поховав її у дальньому кінці підвалу під старими коробками і знищив усі сліди. Вранці у слуг виникла підозра, але їм є що приховувати, тож вони не можуть нічого сказати поліції. Я вирядив їх геть, але тільки Богу відомо, що вони, а з ними й інші члени культу можуть утнути.

Якийсь час мені здавалося, що все гаразд, але потім я став відчувати, як у мене в голові щось перевертається. Я зрозумів, що це — як таке забудеш?! Її душа, як і Ефраїма, не покидає цей світ і лишається поруч з тілом, поки воно не зотліє. Вона переслідувала мене, примушувала обмінюватися з нею — заволодівала моїм тілом, а мене заганяла до свого трупа, похованого у підвалі.

Я знав, що буде далі і втік до божевільні. Це сталося — я опинився у задушливому мороці, у зогнилому трупі Оснати в підвалі під коробками, де я її закопав. І я знав, що вона опиниться в моєму тілі у шпиталі — назавжди, адже це було вже після Дня усіх святих, і жертвоприношення мало зробити свою справу навіть без неї, — готова вийти на свободу і загрожувати усьому живому. Я був у відчаї, але попри все зміг вилізти, прокопавши голіруч нору.

Уже надто пізно, і я не здатний говорити, як не зумію і зателефонувати, але ще можу писати. Я спробую, зберуся на силі, принесу тобі останнє слово і попередження. Убий цю дияволицю, якщо тобі дорогі спокій і мир на землі. Простеж, аби цю тварюку спалили. Якщо цього не зробити, вона житиме і далі, вічно переходячи з одного тіла до іншого, і я не можу передбачити, чого від неї чекати. Тримайся осторонь чорної магії, Дене, бо це бісова справа. Прощавай, ти був справжнім другом. Розкажи поліції щось правдоподібне, а я страшенно шкодую, що втягнув тебе у все це. Невдовзі я спочину, це тіло довго не протягне. Сподіваюсь, ти це прочитаєш. І убий цю потвору — убий її.