Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Тихий дощ привів мене до тями, і я зрозумів, що як і раніше лежу в порослій високою травою улоговині, а коли нетвердою ходою видибав на дорогу, не побачив у свіжій багнюці жодних слідів. Запах риби теж зник. У сіруватому серпанку на південному сході мріли зруйновані дахи та безголові дзвіниці Інсмута, однак на всьому обширі солончаків і боліт не було жодної живої душі. Годинник показував першу по обіді.

Я не був упевнений у реальності того, що зі мною сталося, однак за всім цим відчував щось зловісне. Треба було якнайскоріше тікати з клятого міста, тож я одразу ж заходився перевіряти свою готовність до пересування. Незважаючи на втому, голод і пережиті жахи, я цілком міг рухатись, тому поволі пішов розгрузлою дорогою в бік Раулі. Туди я дістався уже надвечір і отримав нагоду підкріпитись та розжитися пристойним одягом. Потім сів на нічний потяг до Аркгема і вже наступного дня мав тривалу й ґрунтовну бесіду з представниками влади; те ж саме згодом відбулося в Бостоні. Результати цих розмов уже стали надбанням широкої громадськості, і мені дуже хотілося б — задля збереження душевного здоров’я, — аби не довелось нічого додавати до вже сказаного. Але хто знає, можливо, мене і справді охоплює якесь безумство, яке породить ще більший жах або нове небачене диво?

Неважко здогадатися, що я скасував усі заходи запланованої подорожі — оглядові, архітектурні й антикварні розвідки, хоча раніше дуже на них чекав. Я навіть не насмілився оглянути ювелірні прикраси з колекції музею Міскатонікського університету. Втім, своїм перебуванням в Аркгемі я скористався задля збирання інформації суто генеалогічного характеру, про що вже давно мріяв; пізніше можна буде розшифрувати й систематизувати зроблені поспіхом нотатки. Куратор тамтешнього історичного товариства — містер Лепгем Пібоді — люб’язно погодився допомогти мені і виявив щиру зацікавленість тією обставиною, що я був онуком Елайзи Орн з Аркгема, яка народилася 1867 року і у сімнадцятирічному віці вийшла заміж за Джеймса Вільямсона з Огайо.

Як з’ясувалося, мій дядько по материнській лінії багато років тому також побував у цих місцях і займався пошуками, багато в чому подібними до моїх. Ще я дізнався, що родина моєї бабусі свого часу стала об’єктом неабиякої зацікавленості з боку місцевих жителів. За словами містера Пібоді, тоді широко обговорювався шлюб її батька, Бенджаміна Орна, укладений одразу по Громадянській війні, через напрочуд цікавий родовід нареченої. Припускали, що вона була сиротою, її вдочерила нью-гемпширська родина Маршів, а точніше, кузен з округу Ессекс, однак освіту вона здобула у Франції і дуже мало знала про свою нову сім’ю. Опікун переказав на її рахунок у бостонському банку кошти на утримання і на послуги французької гувернантки, проте мешканцям Аркгема нічого не говорило ім’я цього опікуна, а сам він із часом зник з поля зору, його права рішенням суду перейшли до гувернантки. Француженка — нині вже давно покійна — була напрочуд небалакуча, і багато хто вважав, що знала вона значно більше, ніж розповідала.

Та найбільше бентежило, що ніхто не міг пригадати, чи жили колись у Нью-Гемпширі законні батьки молодої дівчини — Енох і Лідія (Мезерве) Марш. Багато хто припускав, що насправді вона була не названою, а таки рідною донькою когось із Маршів — вона мала очі достеменно як у всього їхнього роду. Найбільше над цим сушили голову після її передчасної смерті під час народження єдиної дитини, моєї бабці. Склавши на ту пору власну, не надто приязну думку про Маршів, я, цілком природно, геть не зрадів, виявивши цей пагін на своєму родовому дереві; так само не дуже тішили слова містера Пібоді про мої очі — на його думку, достоту маршівські. Менше з тим, я був щиро вдячний йому за отримані відомості, поза сумнівом, дуже цінні, ретельно занотував усі подробиці і склав перелік архівних матеріалів, що стосувались дбайливо задокументованої історії родини Орнів.

Із Бостона я одразу ж рушив додому, в Толедо, місяць провів у Момі, оклигуючи після пережитих випробувань. У вересні повернувся в Оберлін — на останній курс — і аж до червня наступного року повністю присвятив себе наукам та іншим добропристойним справам. Про пережитий жах я згадував лишень у тих рідкісних випадках, коли зустрічався з представниками влади у зв’язку з кампанією, розпочатою після моїх звернень та свідчень. Десь у середині липня — рівно за рік після інсмутських пригод — я провів тиждень із родиною моєї покійної матері у Клівленді, звіряючи отриману генеалогічну інформацію із записами, переказами, сімейними реліквіями і розмірковуючи, яка картина з цього вимальовується.