Жанна Браун - Зорчина пісня

— Вірванно, — знову обізвалася Даринка, зосереджено розглядаючи нігті на своїх пальцях, — хіба це справедливо, коли одна людина тільки командує і гримає на всіх, а інші за неї працюють?

— Гадаю, що несправедливо.

— А якщо ця людина потай бігає до... вихователя і доносить на всіх? Як до такої людини треба ставитися?

— Брешеш! — з обуренням гаркнула Галка. — Наталка не така!

— Така, — спокійно, й оком не змигнувши, сказала Даринка.

Віра Іванівна зняла окуляри, почала повільно витирати скельце носовичком. Дівчатка напружено стежили за кожним її рухом.

— Ти хочеш знати мою думку, Даринко? — врешті заговорила Віра Іванівна. — Я такій людині не подала б руки.

Дівчатка, знову залементувавши, обступили виховательку. І ніхто не помітив, як підійшов Кузьмін.

— Що за мітинг? — басом запитав він.

Дівчата злякано кинулися врізнобіч. Тільки Даринка, Анка і трошки далі за ними Зорка лишилися біля виховательки.

— Віро Іванівно, доповідайте, що у вас тут скоїлося?

Даринка з Анкою тривожно переглянулися. Невже Віра Іванівна зараз усе розкаже Кузьміну?

— Нічого особливого, Степане Федоровичу,— сказала Віра Іванівна, — у дівчаток виникли запитання, і я постаралась на них відповісти.

— Знайшли час, — сердито пробурчав Кузьмін, — кожна хвилина на рахунку... Треба все-таки зважати на момент.

І тут раптом заговорила Наталка, що досі мовчала:

— Їм не подобається, що ви призначили мене старостою.

Кузьмін здивовано звів брови.

— Кому не подобається? — він підозріливо зиркнув на виховательку.

— Ось їм, — Наталя кивнула на Дарину з Анкою.

— Та-ак,— багатозначно протягнув Степан Федорович,— питаннячка, кажете, виникли? Зрозуміло...

І наказав:

— Прізвища!

— Чистова, Лебідь, — послужливо підказала Наталка.

— Степане Федоровичу, — квапливо звернулася Віра Іванівна, — дозвольте нам обговорити це питання на загальних зборах групи.

Кузьмін пильно глянув на Віру Іванівну й нахмурився.

— Не дозволю! — різко сказав він. — Прошу пробачити, як старший вихователь я не дозволю обговорювати мої розпорядження.

Він витягнув із накладної кишені гімнастерки записник і не поспішаючи переписав прізвища. Погляд його упав на знічену Зорку, що стояла осторонь.

— A-а, і ти тут? Похвально, похвально, власне кажучи, нумо, показуй себе з кращого боку.

Зорка хотіла сказати, що вона тут ні при чому, але, глянувши на Даринку й Анку, змовчала.

— І запам'ятайте, — вів далі Кузьмін, — вам цей бунт не минеться. Усі, хто потрапить сюди, — він постукав указівним пальцем по записничку, — будуть покарані. А тепер до праці! Віро Іванівно, — Кузьмін обернувся до виховательки, — мені хотілося про дещо порадитися з вами. Відійдімо трохи.

Вони повільно пішли насипом...

— Дорога Віро Іванівно, ви працюєте вихователем усього лише кілька днів, а я на ниві керівництва зуби з'їв, — заговорив Кузьмін. — Коли ви хочете, щоб діти вас поважали, потрібно тримати їх у кулаці, — він стиснув кулак, ніби хотів показати наочно, як це робити — керувати. — Інакше вони матимуть вас за ніщо...

— Ну що, Балерино, з'їла? — запитала Наталка, коли вихователі пішли.

Темне громаддя паровоза з величезними колесами й високою трубою, важко відсапуючись клубами пару, зупинилось на сусідній колії. З вагонів повисипали червоноармійці. Припасовували скатки. Гупали черевиками, наче пробували, чи міцна земля. А земля безперервно гула, двигтіла; гул котився з боку міста. Небо з того краю було запнене хмарами пилу. Червоноармійці прислухалися до гулу з однаково тривожним виразом, і від цього їхні обличчя ставали схожими одне на одного.

— Ши-и-ку-у-уйсь! — хвацько проспівав сивий командир і, заклопотано хмурячись, пробіг уздовж строю, притримуючи рукою планшетку.

Ластатий Генько зупинився поруч із Зоркою та Даринкою, скинув з плеча мішок.

— Ач, щастить людям, зараз я-ак почнуть німця шкварити, іди здоров і не кашляй, а тут... — він презирливо носком черевика пхнув мішок і сплюнув.

Зорка вийшла наперед і голосно запитала, намагаючись стримати пискляві нотки в голосі:

— Не віддасте міста?

По обличчях бійців пробігла усмішка.

— Не віддамо! А ти чия? Звідки?

— З дитячого будинку! Ми евакуюємось! — відповіли Зорка й Даринка одночасно.

— Костю! Соколов! Тут дитячий будинок! — загукали червоноармійці.

— Гей, малечо, Соколова є?!

Даринка та Генько розгублено перезирнулися.