Джойс Кері - Улюбленець слави

Добре, що цього разу я не пообіцяла Томові мовчати, бо першим же питанням Честера, тільки-но я піднялася до своєї кімнати, було (цей епізод запам'ятався мені в усіх подробицях):

— Ну й куди ж ти ходила? Звичайно, до цих чудернацьких Трайбів з Тіпет-стріт?

І зразу ж (не сказавши більше ні слова про Трайбів) переключився на урядову кризу (його, мабуть, те тільки й розсердило, що, повернувшись додому, він не застав мене,— не було кому розповісти всі новини), яка змусила його достроково повернутись у Лондон. До нього докотилася чутка, що кілька членів кабінету уклали потайну угоду з комітетом оборони й хочуть внести законопроект про надзвичайні асигнування (значно збільшені) на озброєння. Власне, кабінет завжди складався з кількох угруповань, кожне з яких мало свої погляди на ті чи інші речі, і ці угруповання, звичайно, вели між собою постійну боротьбу, «промацували» одне одного, намагаючись завербувати якомога більше прибічників,— перше ніж зважитись на вирішальний крок. Честер не любив, коли я згадувала про цю їхню таємну дипломатію, але, якщо говорити правду, він і сам промацував кожного зі своїх колег і тепер достеменно знав, що деякі з них змовилися взяти курс на збільшення воєнних асигнувань, а це змусило б «миротворну групу» (тобто його самого, Морлі, Джона Бернса та ще кількох міністрів) подати у відставку.

Він уже давно підозрював про існування цієї змови, і тепер був такий збурений, такий сердитий, що цілу ніч не міг склепити очей,— усе ходив по кімнаті й повторював:

— Нікому не можна вірити, нікому! Може, тільки Греєві, та й той, либонь, сучий син, при першій же нагоді продасть. Зараз він, скільки я знаю, до цих інтриг не причетний, але в нього запевне існує якийсь свій особистий план. Спробуй вгадай, що в нього на думці.

Справді, розмови про війну точилися вже не перший день, одностайності серед членів кабінету не було, і Честер страшенно нервував з цього приводу; саме тому я й намагалася по змозі нічого не приховувати. І ось раптом на великдень Том урочисто повідомляє, що хотів би відкрити мені якусь надзвичайно важливу для нього таємницю,— але за однієї умови: я мушу дати йому слово, що мовчатиму як риба.

— Але, Томе,— сказала я,— ти ж знаєш, я не люблю таємниць, вони дуже ускладнюють життя. До того ж рано чи пізно будь-яка з них втрачає свою таємничість.

— Як хочеш. Але в такому разі я нічого тобі не скажу. Не можу. І взагалі, щоб ти йому не згадала про це навіть натяком! Якщо прохопишся хоч одним-однісіньким словом, мені все зразу стане зрозуміло. Досить одного татового погляду і, скажімо, фрази: «Добридень, Томе,— о, яка на тобі сьогодні гарна краватка!»— і я непомильно можу сказати, що йому насправді страшенно не подобаються мої краватки, що він взагалі давно бачить мене наскрізь, але не вважає за потрібне говорити про це вголос.

— Ох, Томе, так не можна. Все це тобі тільки здається. Ти несправедливий до батька.

— Можливо,— так само поважно відповів Том.— Але здається, тут уже нічого не вдієш. Отже, ти обіцяєш мовчати? Я гадаю, краще пообіцяй, у тата це називається «зробити рішучий крок».

Мавши надію на те, що хлопчик і так звірить мені свій секрет, я не поспішала з відповіддю. Принаймні досі він од мене нічого не приховував. Легкий на язик та веселун, він майже не вмів критися.

Проте минув тиждень, а Томові ніби заціпило. Помітивши, що він уже почав сердитися на мене, я зрозуміла: треба згодитись на його умову, інакше він нічого мені не розповість. А завдавати собі на плечі такий тягар мені, щиро кажучи, не хотілося. І справді,— не могла ж я, мати, не поцікавитись тим, що там трапилося з моїм сином.

У такій ситуації мені доводилося бути ще вдвічі обережнішою, аби не втратити Томової довіри (згадаймо, Честер був йому не зовсім рідний батько). Тож я заприсяглася, що мовчатиму, після чого хлопчик, зітхнувши з полегкістю, розповів мені, що вони заручилися з Джулі Трайб. При першій же нагоді він залишить коледж, який нічого йому не дав, і піде актором на сцену.

Наскільки я могла зрозуміти, Джулі повинна була одержати якусь спадщину,— після того як їй сповниться вісімнадцять років,— і на одержані гроші планує набрати власну театральну трупу, запросивши на режисера якогось там Гевіна Маркера. Джулі поставила собі за мету популяризувати в Англії п'єси зовсім невідомого у нас шведа Стріндберга.

Том пояснив: Стріндберг нещодавно помер, і то страшенна ганьба для всієї Англії, що п'єси цього видатного драматурга тут іще ніколи не виставлялися.