Джойс Кері - Улюбленець слави

На ту пору ми були найліпші друзі й стояли собі, міцно пригорнувшись одне до одного, милуючись гуркотом хвиль, що накочувалися на берег. Але Джім,— звісно, аби лиш мені дозолити,— зухвало заперечив: мовляв, нічого схожого на шторм він не бачить.

— Пхе! Ото ще мені бурхливе море! Звичайнісінькі атлантичні брижі! Ряботиння, та й годі.

Я спокійно зауважила: коли на морі були тільки брижі, ми купалися. Джім без вагань ухопився за думку, що непогано було б і зараз викупатись. Ідея пречудова. Він справді дуже любив хвилі.

Я вже казала, що не вміла скеровувати наші взаємини у потрібному напрямку. Тож я відповіла, щоб він і не пробував лізти у таке бурхливе море, а то ще втопиться. Та й рушників ми не захопили з собою.

— Овва! — озвався він.— Може, ти боїшся?

Після чого ми, звичайно, пороздягалися (я, правда, не надто квапилась) і Джім, не зважаючи на мій жах і гнів, гордо ввійшов у море і миттю щез у пінливих бурунах.

Я в нестямі метнулася слідом за ним, та величезна хвиля відразу ж збила мене з ніг. Тепер уже Джімові довелося витягати мене на берег, і я ніколи не забуду тих болісних довгих хвилин, коли він за коси й за руки волочив мене через буруни і намагався поставити на ноги.

Мені було страх як неприємно, що мушу йому підкорятися, соромно, що я гола; я тремтіла від холоду, випльовуючи солону воду й ненавидячи Джіма за те, що він теж стояв переді мною голий. У свої тринадцять років він, як і я, був ще зовсім дитиною; я ж, худюща, як тріска, у свої десять років витяглась до п'яти футів і одного дюйма (майже теперішній мій зріст), а Джім почав рости лише через рік. Обоє ми були біляві, і нас деколи навіть вважали за близнюків.

Ми позеленіли, і від дошкульного східного вітру тіла наші вкрилися жахливими плямами, як це буває у людей з блідою шкірою. Як у всіх Леттерів, у Джіма був поганий кровообіг, тож губи йому посиніли, ніс зробився червоний, а очі й щоки позападали; здавалося, ще трохи — і він задубіє від холоду. На нього напали такі дрижаки, що я чула, як він цокотить зубами. Я була худіша за нього, а проте набагато здоровіша,— ще й разу не застудилась, а він уже двічі перехворів на плеврит.

Почуваючи до нього не лише гнів (я теж тремтіла від пронизливого холоду), а й деяке співчуття, я сказала:

— Може, врешті, одягнешся? Ти змерз, як цуцик.

Та на Джіма вже найшло. У розпалі він був ладен утопитись,— аби тільки я заплакала від страху. І Джім відповів:

— Теж мені плавання! Ходімо, я покажу тобі, як це робиться. Треба пірнути головою під хвилю, щоб її гребінь прокотився тобі по спині.

Страшенно перелякавшись за нього, я вирішила не сперечатись з ним (бо лише цього він і домагався!), і тільки промовила:

— Сам знаєш, як це небезпечно. Просто хочеш похизуватися своєю сміливістю.

Звісно, після цього він стрибнув у воду і зник у бурунах. Він то виринав, то знову щезав, і одного разу я не могла нагледіти його цілу хвилину.

І коли він нарешті вибрався на берег, я сказала, що не розмовлятиму з ним. Ми мовчки одяглися, потім, сидячи порізно й тремтячи у мокрому одязі від холоду, з'їли свої сендвічі й пішли додому — теж порізно, за десять кроків одне від одного. Я була така люта на Джіма (і думала, яке то було б щастя сидіти зараз перед каміном з книжкою — у своїй кімнаті), що здається, ладна була б швидше скрутити собі в'язи, зірвавшись зі скелі, коли ми видиралися нагору, ніж замиритися з Джімом.

Ми не розмовляли з Джімом цілий вечір. Сердилися одне на одного. Я так і спати пішла сердитою. Та за півгодини він прослизнув до мене в ліжко, мало не заморозивши мене своїми холодними ногами, й сказав сонним голосом (насправді йому зовсім не хотілося спати, то була спроба приховати власну розгубленість):

— Ніно, розкажи мені що-небудь...

Але я не могла промовити ані слова. У мене ніби клубок у горлі застряг.

Тітонька Леттер прозвала мене відлюдьком, і з її легкої руки це слово приліпилося до мене надовго; проте, гадаю, насправді я не була похмурою дитиною. А що незрідка мовчала, то не від злоби чи затятості, а швидше тому, що раз по раз мене проймали найсуперечливіші почуття, які сковували все моє єство і волю; навіть коли б я спромоглася на слово, то не знала б, з чого почати і як пояснити.

Джім у таких випадках мало не шаленів і починав допитуватись, який мене гедзь укусив. Потім він раптово лагіднішав і казав: «Ну ж бо, Трусику, тримай хвоста бубликом! Чого ти насупилась?» Обіймав мене і навіть (щоправда, дуже рідко) цілував. Але так само раптом знову шаленів, кидаючись на мене так несамовито, ніби хотів убити (та й міг би, їй-бо,— його охоплював саме той шал, який спонукує людей до вбивства, та ще й садистського); проте хоч би що він зі мною робив, хоч би як лупцював мене, я залишалась нерухомою і мовчала, наче риба. Звичайно, він тоді ще дужче лютився і зовсім упадав у нестяму (бо чудово розумів, що не годен мене зламати, що він тільки й може мене побити або придушити, але я й тоді йому не скорюся),— він не мав сумніву, що все це я роблю аби тільки наперекір йому, хоч я й справді не могла нічого з собою вдіяти. Хіба лиш одне — вдавати, ніби мені все байдуже: та й, сказати правду, я воліла б навіть померти, аби тільки мої муки скінчилися. Та все це тривало довго, нескінченно довго,— аж доки я починала вже просто марити про смерть. Однак трохи згодом Джім знову вдававсь до образ, кидаючи мені щось на зразок «дурна, аж світиться», обзиваючи лихою чи ще якось; терпець мені уривався, і, не зумівши промовчати, я кричала йому, що то брехня. Ми починали сперечатися й сварити одне одного,— після чого Джім здавався і брав свої слова назад. Тоді відступала і я, і всі наші баталії кінчалися на один копил: ми присягалися одне одному у вічній дружбі, давали обіцянку побратися, тільки-но буде змога, і частенько,— як уже пішло на відвертість,— засинали у взаємних обіймах.