Джойс Кері - Улюбленець слави

— Так, нелегко було тобі сьогодні розважати старого Н...

— Хай йому біс!.. Сподіваюсь, ніхто цього не помітив?

— Дорогенька моя, я просто заздрю твоїй витримці! Ти ж добре знаєш, цей старий шкарбун... другого такого нема на цілий Лондон... тільки що — вмить ображається й починає лютувати. Він залюбки підклав би мені свиню, і повір, можливостей для цього йому не забракне.

У перекладі на нормальну мову це означало, що я таки образила якогось старого Н. (не дуже уважно вислухала його

нескінченну розповідь про те, що він сказав Гладстонові [13] Гладстон Вільям Юарт (1809—1898) —прем'єр-міністр Великобританії у 1868—1874, 1880—1886, 1892—1894 pp., лідер ліберальної партії з 1868 р. 1884 року!), і Честерові така моя поведінка може тепер зашкодити. І я не лише просила пробачення, а й щиро шкодувала, що так вийшло. Атмосфера, в якій ми жили, ставала все напруженішою. Щиро кажучи, Честерова слава й безліч громадських обов'язків, від яких ми постійно залежали, не тільки не розрядили її, але й призвели до того, що витримувати це величезне напруження ставало дедалі важче.

Звісно, ми ніколи й словом не прохопилися про те, що Честер не дав Джімові повернутися до Англії. Та він би й не визнав цього. Про такі речі (як і про те, хто насправді батько Селлі) ми воліли мовчати.

Честерові ці приховані конфлікти й постійні недомовки, здається, анітрохи не заважали; як на мене, він навіть мав од них задоволення. Він звик (мабуть, з дитинства) жити у стані постійної війни, вічно маневрувати, змінювати позиції, міцнити оборону,— у таких справах він був великий мастак.

А от я, на відміну від нього, не могла жити з потайним ворогом, навіть якщо той ворог мене кохав.

А тут іще мені раптом сказали (приватно, і від цього повідомлення було мені неприємніше, ніж від думок, що я зрадила Джіма), ніби тепер, коли Честер став членом уряду, обійти правила й прийняти Тома до школи Істборо без попереднього запису буде не тільки не легше, а й значно важче. Школа мусила бути обережною, інакше б їй почали закидати, що певним суспільним колам вона віддає перевагу. Тома (йому було майже одинадцять) треба було негайно віддавати в Істборо... Вже тепер наявність вільного місця там можна було вважати за щастя.

І тут я остаточно переконала себе, що мушу, повинна виграти цю «битву за душу Тома», як висловився Честер. Очевидно, я розуміла це і раніше, але мала надію на Джіма, який приїде і влаштує все замість мене.

Але я навіть і не уявляла, як мені змагатися з Честером, що не менш од мене прагнув за будь-яку ціну здобути перемогу. Для нього це теж був вирішальний бій, і дозволити собі програти його він не міг. До того ж досі я все йому попускала. Нерідко мені думалося, чи багато є на світі жінок, які дозволили б, щоб їхні рахунки переглядав чоловіків секретар, і щоб вони не могли вийти з дому, не залишивши записки, де їх шукати? Так, я потрапила в таке скрутне становище тільки з власної вини, через свою слабку волю та ексцентричну вдачу, а головне, через своє прагнення до затишку (тітонька постійно повторювала, що то моя основна вада, і, може, мала рацію!); отже, на кого мені було нарікати?

Я ні на кого не нарікала, а проте все частіше мене охоплювало почуття, схоже на розпач. Іти на бій з Честером, навіть просто спілкуватися з ним було однаково, що вийти сам на сам проти акули, в якої не паща, а пастка. І його любов, і його ненависть однаково засмоктували мене, і я все глибше й глибше поринала у безпросвітну задушливу імлу.

60

Вочевидь саме від того розпачу (а не через якісь там жіночі хвороби, як пояснював лікар) я влітку катастрофічно схудла й зробилась дуже нервовою. Геть втративши апетит, я спала тепер по ночах усе гірше й гірше, а коли нарешті стуляла очі, мені снилися жахливі сновиддя (якось привидівся Том, він лежав мертвий, у черевиках для поло, на замуленому березі річки, серед якогось мотлоху, іржавих консервних банок, струхлявілих дощок і пожмаканих капелюхів) .

Зваживши на лікареву пораду, Честер повіз мене до Венеції (я її обожнювала!), яку сам він дуже не любив, та ще й був надзвичайно завантажений своїми міністерськими справами. Однак весь той час, доки ми там відпочивали, я хворіла, а після повернення й зовсім утратила сон. До того ж я схудла більш як на десять фунтів.

Честер був дуже пригнічений тим, що я поганішаю і, головне, не сплю (це заважало і йому спати), і він щоразу посилав мене до лікарів. А потім силував пити мікстури, яких я й на дух не зносила (бо змалку ненавиділа ліки). Від них у мене починалась алергія, і тоді я вже остаточно втрачала самовладання.