Джойс Кері - Улюбленець слави

Лють затьмарила мені світ, але в глибині душі я розуміла, що це всього-на-всього хвороблива маячня. Я гнала від себе запитання, яке постійно гризло мене: хто і як міг би врятувати Тома? Ніхто й ніяк. Адже він цілковито підпав під Честерів вплив. Честер уліз йому в душу ще тоді, як Том був дитиною, і тавро цього впливу лежало на всіх його думках, на всіх вчинках. Я добре пам'ятаю той єдиний випадок, коли Том справді втратив самовладання,— коли я сказала, що він показує на сцені Честера і глузує з нього. А саме ця його пародія була такою яскравою, що про неї заговорив тоді весь Лондон (йдеться, звичайно, про Лондон нічних кабаре), та й сам Том добре знав, що це його шедевр. Єдино вірним шляхом для хлопчика (на якому він міг би відчути самоповагу) була політична кар'єра, і по війні він дещо спробував у цьому напрямку, коли Честер прилаштував його в радикальному комітеті за роззброєння. Але на той час він уже, безперечно, встиг пройнятися відразою до політики.

І все одно навряд чи хтось міг би винуватити в усьому самого Честера. Та й за що? За відданість і терпіння? Чи за те, що, маючи таку сувору вдачу, він мимохіть підкоряв собі все своє оточення? Або за те, що в нашій непростій ситуації він намагався бути Томові хорошим батьком? Адже так само ставився він і до Селлі, внаслідок чого вона з легковажної, ледачої дитини перетворилася на добропристойну серйозну дівчину, пройняту почуттям відповідальності.

Але того заморочливого тижня, коли я їздила разом із Селлі в Берлін ховати Тома, а повернувшись, зіткнулась із зловорожою мені комітетською групою, я не хотіла нічого розуміти. Я не могла жити у власному домі. Не могла чути голосу Честера, що диктував Бутемові чергову цидулу про те, як важливо всім прихильникам свободи об'єднатися. І над усе були мені нестерпні всі ці люди у коридорах і на сходах, які шпигали мене недоброзичливо-здивованими поглядами, немов дивуючись, яке я маю право тут перебувати.

Одне слово, першого ж вечора я послала по лікаря (мого особистого лікаря) і спонукала його порадити мені негайно змінити обстановку.

Честер і Селлі, а з ними й усі інші, знайшли цю пораду дуже слушною, погодившись, що мені потрібен тривалий і цілковитий відпочинок, і за двадцять чотири години мене вже не було в Лондоні.

115

Тоді всі поговорювали,— та й згодом, мабуть, теж вважали, ніби я втекла до Джіма Леттера. Але, по-перше, я не втекла — мене вижили (у колі «щирих» Честерових друзів мій від'їзд викликав велику радість), а, по-друге, я відмовилась від запрошення приїхати до Бакфілду — щоб не зустрічатися з Джімом.

Джім, звичайно, страшенно розсердився, коли я відмовилась приїхати до нього у Бакфілд чи у Палм Коттедж, котрий він недавно відкупив за дуже високу ціну, перетворивши його на своєрідний яхт-клуб. Він розсердився, хоч у мене був вагомий аргумент — у Бакфілді ми лишилися б з ним на самоті, бо за кілька днів до того між Джімом і тітонькою (яку він називав тепер не інакше як «старою квочкою»,— боюся, навіть їй у вічі) відбулася бурхлива сцена. Тітонька звинуватила Джіма, що він звів нанівець усю її «бакфілдську політику»— йшлося про його колосальні видатки на цих «чортових людожерів» (останній Джімів план полягав у тому, щоб привезти до Англії депутацію вождів племені луга; це й справді обійшлося йому у грубі гроші!),— і вона, страшенно розлючена, виїхала із садиби.

Направду, однак, мені просто не хотілося бачити нікого з нашої рідні,— надто гірко й прикро було мені на серці. Можливо, я б на якийсь час виїхала за кордон, якби не смерть мого давнього друга, майора Фрієра в Ексвеллі, маленькому містечку поблизу Лонгуотера. Я поїхала туди на похорон, зняла там на кілька днів помешкання, а потім, не маючи сили рушити далі, залишилася ще на тиждень.

Але минув тиждень, і, на свій подив, я відчула, що мені вже нікуди не хочеться виїздити. Тут було затишно, я втішалася надзвичайним, особливим щастям, яке ніби розлилося в цьому рідному для мене повітрі і лише чекало на моє повернення, щоб набрати певної форми, викристалізуватися у щось невідоме й гарне. І саме щастя було схоже на кришталь — прозоре, чисте, насичене повітрям і небом, просякнуте втихомиренням. Та в ньому не було ані краплі сонноти — лише іскриста радість, щедра від усвідомлення власної довершеності і непохитності.

Мені здавалося, що я тільки зараз (у сорок п'ять років) відкрила, чи, може, повернула собі справжнє щастя та душевний спокій. Я «відійшла від політики»; десь далеко позаду лишилися марудні домашні клопоти господарювання у великому маєтку. Я скидалася на старого каторжанина, який нарешті вирвався на волю, але за довгі роки свого заслання так звик до нього, що геть забув, з чим її їдять, оту волю. Прокидаючись, я щоранку відчувала величезну радість, що попереду в мене довгий день, і весь він — мій, мій без останку.