Джойс Кері - Улюбленець слави

Мушу признатися, тільки громадські справи привели мене одного разу до студентів-випускників, де їхній театральний гурток «Бурлеск» давав свою програму; я не знала, що Том також бере участь у виставі. Вони проспівали кілька пісень і показали скетч під назвою «Проктор і леді».

Том у костюмі П'єро, але у шапочці та в мантії, грав проктора (щось на зразок університетського поліцейського), котрий, заскочивши студента у товаристві юної леді (її грала повновида Мей, я бачила її в ролі Кота з Трайбової пантоміми), намагався відбити її у нього.

Публіка, що складалася в основному з матерів і сестер, була у захваті від вистави (хоча пісеньки, щиро кажучи, були не на висоті); далі — вечеря з шампанським, ми пили вино й поздоровляли акторів. Усе це, так само як і танці, концерти й пікніки, всім здавалося тоді цілком природним, нікому й на думку не спадало, що, показуючи проктора, Том «підриває основи».

То були дні, позначені (незважаючи на «поганий» ліберальний» уряд) стабільністю та спокоєм. Це не значить, що у нас і гадки не було про війну, всі без винятку розуміли, що війна неминуча; і, отже, у тій певності, в якій ми постійно тоді перебували, таїлося щось незбагненне. Скоріше ми просто підсвідомо відчували, що життя завше варте того, щоб жити. Лагідністю були напоєні ниви й мальовниче містечко, лагідно плескотіла вода під човном, безтурботно мерехтіли численні річки, коли ми дивилися на них з таких же численних мостів, але спокій і злагода були не в них, а в нашій душі. І тому наші скромні розваги — прогулянки в університетському парку, просто так, знічев'я, щоб помилуватися квітами й похвалитися новою сукнею, чи подорожі до пристані, де стоять екскурсійні баржі, коли ми простували туди по алеях, обабіч яких росли могутні дерева,— були нам величезною втіхою. Та й самі ці баржі (палаци на воді, збудовані у формі суден, всі різні, всі оздоблені гербами й іншими прикрасами), яскраво розмальовані, з прапорцями, що майорять на вітрі, з юрбами матерів і сестер на палубах (жінки були вбрані по-літньому барвисто, і здалеку баржі скидалися на старовинні весільні букети з дрібненьких, міцно притулених одна до одної голівок айстр, фіалок, гвоздичок та резеди),— врочисто й розмірено, як флотилії у розгорнутому строю, здавалося, пливли за течією зі швидкістю милі на годину (насправді, вони стояли на місці) назустріч якомусь чудовому водному святу.

На палубі добряче пекло, і нам нічого було робити під час годинної перерви між запливами (кожен з яких тривав не більше кількох хвилин). Ми сиділи під парасолями, обмінюючись враженнями про те, хто у що вдягнений, або просто розглядаючи усіх цих чиїхось синів і дочок. Над річкою стояв гомін жіночих голосів, що звучали, як це завжди буває на воді, навдивовижу чисто й дзвінко. Небо здавалося нам неосяжним, а час — безмежним; сьогодні такий відпочинок видався б декому вкрай нудним. А тоді я сиділа на твердій лаві, витягнувши вперед трохи затерплу ногу, і слухала Томову розповідь про комедію, яку ми з ним дивились (він частенько виривався у Лондон, і ми з ним ходили тоді на ранкові вистави, а потім, настроєний вельми критично, місяць або й два Том честив якого-небудь Пінеро [15] Пінеро Артур-Вінг (1855—1934) — англійський драматург, автор багатьох комедій, присвячених розкладові сім'ї у буржуазному суспільстві. чи Баррі [16] Баррі Джеймс Метью (1860—1937) —англійський драматург, шотландець за походженням. Автор комедій з міщанського життя. Популярності набула його п'єса «Пітер Пен», написана на казково-фантастичний сюжет. ), і мене повнила тиха радість, що бог дав мені стільки щастя, коли будь-яка гонитва за ним була б зайвою; я могла тішитися усвідомленням величезного багатства, не завдаючи собі клопоту витрачати його.

І справді, все навколо було пронизане цим глибоким спокоєм та щастям. Дівчата, перегнувшись через поручні, стежили за сонячними зайчиками, що неквапом рухались у величному менуеті по лискучій поверхні води, і навіть у лінії рук, у тінях від дівочих вій, що застигли на зашарілих щоках, читалося усвідомлення чогось дуже важливого, що відбувалося тут.

Хоч воно й дивно, але тільки цей світ здавався мені справжнім, реальним. Звичайно, я чудово розуміла важливість Честерової роботи у Лондоні за наших тривожних часів; знала я й інше,— що канікули триватимуть лише тиждень (а для мене — тільки два дні, на довше мені не вдавалося вирватися). Й однаково мені не ввижалося, що я втекла зі справжнього світу у світ казки чи гри. Навпаки, я відчувала, що грою було саме життя у Лондоні (важкою, стомлюючою, але все одно грою), а тут, де гуляла молодь, де хлопці й дівчата фліртували одне з одним під пильним наглядом старших братів і матерів, голосно сперечаючись про перегони, теревенили про майбутні плани, екзамени та бали,— тут діялося щось справжнє та значне. Я переконана — щастя на світі є, воно справді існує. Заради нього ми й живемо. І коли Том, паленіючи від захвату, розважав якусь страховиду відмінницю і був моїм кавалером (весь час при цьому підсміюючись з мене), в тому було щось дуже й дуже важливе, таке, на що ніхто не смів зазіхати.