Джойс Кері - Улюбленець слави

Честер ненавидів усілякі балачки про «впливи» й «протекції» (принаймні завжди заявляв про це прилюдно), хоча, якщо вже пішло на відвертість, більшу частину наших прийомів ми влаштовували саме з цією метою. Він міг, скажімо, доручити мені зіграти партію у бридж із такою-то дамою, бо вона, ходили чутки, приятелює з прем'єр-міністром (звісно, вищезазначена дама за будь-яких умов мала виграти!) і таке інше. Втім, я вважаю, і міністри повинні хоч що-небудь знати про людей, яких вони влаштовують на ту чи іншу посаду (не візьму ж я у дім куховарку, попередньо не поцікавившись нею у господині, якій вона служила до мене), але розмови про подібні «акції» чомусь жахають навіть людей цілком розважливих і глибоко порядних. А вже в наших правовірних «провінціалів» найменший натяк на «потайні пружини», до яких вдавався Честер, викликав мало не шок.

Коли я робила спроби вгамувати тітоньку, вона пояснювала, що ненавидить «кляте Честерове лицемірство» або що вона, даруйте, не помітила гостей. Насправді ж, її підштовхував якийсь дух перекірливості,— саме він змушував її злоститись на всіх, кому вона бодай чимось допомогла; і що більше вона робила добра конкретній людині, то дужче на неї гнівалась.

Тепер мені здається, що тітонька була просто дуже й дуже нещасна жінка, яка з гордощів одмовлялася навіть од людської дяки. Але треба врахувати, як багато праці й здоров'я поклала тітонька на людей, на їхню користь, одержавши від них таку мізерію, що й сором казати; та й ніхто з нас по-справжньому її не любив. Минали роки — і вона ставала дедалі самотнішою і нещаснішою. Щоб заплатити за Джіма його картярські борги, їй довелося продати Палм Коттедж і піти у прийми до родичів, з якими вона давно пересварилась, або тулитися у тісному помешканні неподалік од нашого дому. Тітонька почала частіше зазирати в чарку й зовсім себе занедбала.

Відверто кажучи, лікарі ще торік попередили нас, що її не можна лишати саму. Ми навіть мали намір найняти їй економку (від якої вона, поза будь-яким сумнівом, неодмінно відмовилася б), і почали вже були домовлятися про це з родичами, але тут сталося майже неймовірне. Тітонька раптом кинула пити, поприбирала у своєму помешканні, накупила собі дорогого й не дуже скромного вбрання (орієнтувалася вона при цьому на «високий» смак десятирічної давності, через що її туалети були такі ж вульгарні, як у Дейзі) і почала виходити на люди. І всі раптом побачили, що тітонька — доволі неординарна жінка. Про неї почали розповідати різні анекдоти, а деякі її ексцентричні вирази стали афоризмами. І, звісно, всі відразу згадали, що це вона «зробила» Честера. Проте найдужче вона всім подобалася тепер за те, що посварилася з ним і брала його на кпини, говорячи про нього різні дурниці, приміром: «О, Честер людина незрадлива — ніколи себе не зрадить». Або: «У Честера сумління таке чисте, таке кришталево-прозоре, ніби його й зовсім нема».

Всі ці шпильки вона посилала на Честерову адресу з такою насолодою і подаючи їх так уїдливо, що всі починали їх повторювати й залишалися від них у веселому, піднесеному настрої. Дивовижа, та й годі,— казали вони,— як ця стара жінка, що добре знає, почім ківш лиха, вміє радіти життю. І все одно навряд чи хто був здивований з усього того дужче, ніж ми з Честером.

Але хутко все стало на свої місця,— після виходу друком книжечки одного журналіста, який побував в Африці й відвідав Датчинлугу. Він описував Джіма (під ініціалами) та його діяльність серед племені луга, подаючи його яко «взірець британського адміністратора, що живе серед первісних народів». Книжечку відзначили вельми схвально, особливо в лівій пресі, яка миттю заповзялася боронити первісні народи від «експлуатації». З'ясувалося, що тітонька, взявши за горло одного журналіста, розповіла йому деякі подробиці з Джімового життя,— це наштовхнуло його на думку побувати у Датчинлузі й «розхвалити» діяльність Джіма. Іншими словами, книжка була витвором тітоньчиних рук та її гордістю.

Коли Джім приїхав у відпустку, у всіх салонах його почали вшановувати як героя, і вони з тітонькою, кожне на свій лад, пишалися своїми успіхами. Такий поворот у Джімовій долі потішив і мене. Мені й справді було приємно, що тепер, коли він розміняв п'ятий десяток, його важка праця й щира відданість своїй ідеї нарешті одержали визнання, і я дуже розлютилася на Честера (запідозривши, що він просто заздрить Джімові), коли той одного разу сказав, що тітоньчина вигадка має свій негативний зворотний бік. Людям, що посідають значні державні посади, заявив він, слід якнайретельніше уникати людського поголосу.