Всеволод Нестайко - Одиниця з обманом

Два тижні Макароніна гордо, як хлоп'ячу відзнаку, носила під правим оком синець. А коли він став сходити, навіть трошечки підфарбовувала його.

Зате Гришка Гонобобель Галочки й Свєточки вже не чіпав. І не тому, що він злякався. Просто тому, що такі типи, як Гришка Гонобобель, розперізуються лише тоді, як зовсім не відчувають опору. А тільки-но дістануть одкоша, вгамовуються, їм стає нецікаво. Вони не люблять ускладнювати собі життя.

Отак доля зв'язала Галочку й Свєточку з Макароніною почуттям вдячності і обов'язку. А Макароніну з ними — гордим усвідомленням власного героїзму й благородства.

Це не було дружбою. Занадто вони були різні, щоб дружити. Та коли Макароніні було незручно самій набиватися хлопцям у компанію, вона гукала Галочку й Свєточку, і ті, звичайно, не могли їй відмовити.

Так було й того вересневого дня.

Навчальний рік тільки-но почався, ще свіжі були спогади про літо, і на перервах, зібравшися купками, учні жваво обговорювали свої літні канікули — де хто відпочивав, що з ким траплялося.

Валера Галушкинський, захлинаючись, розказував, як він з хлопцями утік з табору в ліс і до пізнього вечора блукав там, переживаючи різні пригоди й несподіванки. Це було на околиці Києва, у Пущі-Водиці. «Під самісіньким носом, а такі пригоди!» — зітхали заздро хлопці.

– А на каланчу лазив? — спитав Вітасик Дяченко.

– На яку каланчу? — вирячився Валера.

– Піжон! Був у Пущі і каланчі не знає!.. По дорозі до радгоспу «Виноградар». Там тепер житловий масив Вітряні гори. А колись був тільки радгосп. І над ним шефствував Київський університет, де училися мої тато й мама. І вони туди їздили з культбригадами. Давали концерти самодіяльності. Тато студентом на ту каланчу навіть уночі лазив і співав там. А потім мені показав, і я з ним теж лазив. Ух здорово!... Метрів... метрів сто! Стоїш... а внизу ліс. Наче на літаку над лісом летиш. І навіть відчуття таке, що летиш. Бо каланча вгорі хитається. Од вітру. Аж у грудях лоскоче. Здорово!..

Валера Галушкинський одразу скис. А Ігор Дмитруха раптом загорівся:

– Хлопці-і! А давайте... а давайте махонемо туди сьогодні!.. Га?.. Марія Василівна якраз хвора. П'ятого уроку не буде. До Пущі якихось півгодини. На дванадцятому трамваї. З Подолу. Я знаю! Я там на шостій лінії з дитсадком два роки на дачі був. Махонем! Га?.. Що? Слабо?..

– А чого... давай!.. Чого!.. Запросто!..— відчуваючи потребу реабілітуватися, стрепенувся Валера і додав винувато:— І як я її не помітив?.. Не в той бік ходили, мабуть...

– Значить, все! їдемо! — рішуче сказав Ігор Дмитруха.— Хто поїде?

Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, і обидва почервоніли.

– Я...мені сьогодні... на музику,— сказав Спасокукоцький.

– А мені... з мамою... до кравчині,— сказав Кукуєвицький.

Було видно, що обидва збрехали. Але збрехав і Льоня Монькін:

– Я б — з радістю, але... мама квитки в кіно взяла.

Просто незручно. А то я б... я б!..— він ударив себе в груди.

– А мені до хворої бабусі зайти треба, ліки занести,— опустив очі Шурик Бабенко. Він казав правду.

– Ех ви! Пігмеї! Забоялись! — презирливо скривився Ігор Дмитруха.— Ну що ж — ми самі поїдемо. Я, Валера і Вітасик.

– І я! І я! І ми!., —вигукнула нараз Макароніна і обернулася до Галочки і Светочки: — Правда ж?

Правда ж, дівчата! Ми поїдемо! Правда ж!..

Галочка подивилася на Свєточку широко розкритими оченятами і розтулила ротик. А Свєточка подивилася на Галочку широко розкритими оченятами

і теж розтулила ротик.

Але ні Галочка, ні Свєточка не вимовили ні словечка.

Їм дуже хотілося сказати, що вони ще ніколи-ні-коли в житті не їздили самі так далеко, що мами їх ще не пускають, що... Але вони не могли цього сказати. Не могли, не могли вони заперечити людині, яка врятувала їх від хулігана й розбійника Гришки Гонобобеля...

Макароніна рішуче вигукнула:

– Все! Ми їдемо! Я, Галочка й Свєточка!

І переможно глянула на «слабаків» Монькіна, Спасокукоцького й Кукуевицького.

Ігор Дмитруха теж глянув на них і процідив крізь зуби:

– Пігмеї!.. От Макароніна — молоток! Навіть Галочка й Свєточка молотки!.. А ви манна каша-просто-кваша!..

І хоч як били себе в груди Монькін, Спасокукоцький і Кукуєвицький, це не врятувало їх від сорому та ганьби.

Макароніна цвіла, як троянда.

Одразу після четвертого уроку вони вшістьох (Ігор, Валера, Вітасик, Галочка, Свєточка і Макароніна) в напруженому мовчанні сіли на шістдесят другий автобус, швиденько доїхали до Подолу, дочекалися дванадцятого трамвая, сіли і поїхали.