Всеволод Нестайко - Одиниця з обманом

І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.

До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі і благополучно домчали Макароніну додому...

...Чотири дні Макароніна в школу не приходила.

А на п'ятий день двері класу розчинились і... всі здивовано ойкнули — ніхто її спершу не впізнав.

Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, в білих гольфах, а на голові — великий білий шовковий бант. І біла пов'язка на лівій позі майже не кидалась у вічі.

І всі наче вперше в житті помітили, що Макароніна — дуже гарненька дівчинка...

* * *

За третьою ж партою, поруч з Макароніною, сидить Ярик Божко. Як і Шурик Бабенко, він тихий, непомітний і скромний. Про таких завжди кажуть, що він і мухи не скривдить. Чи є він у класі, чи нема його — мало хто й помічає.

Але одного разу...

Одного разу Ярикові приснилося, що Ігор Дмитруха — не Ігор Дмитруха, а граф Монте-Крісто. У чалмі, з павиним пером, у мінливому, як у циркового фокусника, халаті, він сидів на атласних подушках У своїй печері скарбів, а перед ним стояв навколішках весь четвертий «Б» клас. Граф Дмитруха дивився кислим поглядом, кривився і казав, як звичайно казала Ліна Митрофанівна, коли учні погано поводилися на уроках: «Ну куди це годиться!» Учні хором жалібно спитали: «То не даси?»

Ігор Монте-Крісто ворухнув нижньою щелепою і пхекнув: «Обійдеться...»

Прокинувшись, Ярик зітхнув так глибоко, що мама стривожено запитала:

– Тобі щось болить? Ти, може, захворів? Ярик ще раз зітхнув і сказав:

– Чого там болить... Нічого не болить...

– А чого ж ти зітхаєш?

– Просто так... Що казати?..

Хіба мама зрозуміє?..

Нічого вона не зрозуміє. Мами таких речей ніколи не розуміють.

Ви думаєте, просто так, з доброго дива наснився Ярикові Ігор Дмитруха в образі графа Монте-Крісто?.. Ні!.. Бо Ігор Дмитруха — це... Чесно кажучи, графу Монте-Крісто далеко до Ігоря Дмитрухи. Граф Монте-Крісто — вигадка, в уяві, а Ігор Дмитруха живий-живісінький, он сидить через одну парту. І що ті казкові графові брильянти-діаманти порівняно з багатством Ігоря Дмитрухи!.. Юринда!

Ігор Дмитруха мав те, чого не мав ніхто!..

І чого той граф Монте-Крісто ніколи не пробував і навіть не нюхав.

І за що він, безперечно, оддав би всі свої брильянти-діаманти.

Ігореве багатство називалося «кау-гуммі».

Або жувальна гумка.

Або попросту жувачка чи жуйка.

Брат Ігоря Дмитрухи Едуард Дмитруха був спортсмен, майстер спорту — баскетболіст, часто їздив на змагання за кордон і звідти привозив Ігореві оте щастя. Ігор, звичайно, приносив у клас і, кого хотів, того частував, а кого не хотів, того не частував. І ті, кого він частував, щасливо поблискуючи очима, плямкали на уроках. А ті, кого він не частував, або неприховано заздро позирали на щасливчиків, або гордо вдавали, що це для них — тьху! — і заздрили потай, у глибині душі.

Ярик заздрив потай.

Якої тільки жувачки не приносив Ігор Дмитруха!.. Була в нього і пласкенька, довгастенька, у різноколірних обгортках, наче тонюсінькі шоколадки... І в целофановому мішечку, схожа на цукерки... І в тюбиках, як ото карамель «Спорт» по вісім копійок... І різноколірні кульки на пластмасовій лінійці — навіть обривати шкода, таке гарне...

Фруктова, ананасна, лимонна, м'ятна... Ех!..

Не те, що ябеда-донощик Льоня Монькін,— навіть гордій і незалега Валера Галушкинський, що замість «ш» говорив «ф», втрачав характер і канючив, як останній жебрак:

– Ну дай! Ну хоч трофки! Ну одкуси! Ну не будь такий! Ну дай! Ну!

І Ігор Дмитруха хотів — давав, а не хотів — не давав.

– Обійдеться! — пхекав він зневажливо.

Льоня Монькін за шмат паршивої жуйки носив Ігорю Дмитрусі портфель, витирав за нього дошку й оддавав свої сніданки...

Ну, що той граф Монте-Крісто порівняно з Ігорем Дмитрухою! Ну що!

Як хотілося Ярикові попробувати жувачки! Яка вона хоч на смак?! Але Ярик, так само, як і Шурик Бабенко, був тихоня, завжди скромненько стояв під стіночкою, не ліз у Ігореві друзі й соратники. І коли він усе-таки наважився якось і попросив, Ігор здивовано глянув на нього й пхекнув:

– Що?! І тобі?!. Обійдеться!..

Ярика наче ошпарило. Більше він не просив.

Дома Ярик уже кілька разів заводив розмову:

– Тату, а чого це ти ніколи за кордон не їздиш?