Всеволод Нестайко - Одиниця з обманом

– Ех ви, мамусині донечки! — вигукнула Макаро-ніна.— Недарма все-таки хлопці нас зневажають. Манна каша-простокваша!.. Ех, чому я не хлопець!

Хлопці гордо перезирнулися.

– Скільки ще до каланчі? — спитав Ігор.

– Та десь уже близько,— винувато сказав Вітасик.— Я пам'ятаю, ми хвилин п'ять ішли, не більше.

– А ми вже йдемо десять,— сказала Галочка.

– Може, ми не в той бік пішли? — сказала Свєточка.

Вітасик опустив очі.

– Треба вилізти на дерево і подивитися,— сказав Ігор.— Ти ж кажеш, що каланча здоровенницька. То її з дерева неодмінно буде видно.

– Я! Я! Я полізу! — вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам'ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лізти їй було боляче, бо голі ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макароніна не зважала на біль і лізла вище й вище, наче боялася, що хтось із хлопців випередить її.

Їй так хотілося саме зараз, після прояву дівчачої слабодухості подружок, довести хлопцям свою спритність!..

Вона долізла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався, руки спорснули, і Макароніна, збиваючи листя й гілки, полетіла вниз.

– Ой! — зойкнули одночасно Галочка й Светочка.

Макароніна глухо гупнула на купу листя й одразу ж підхопилася.

– Ха!.. Ха-ха!.. М'яка посадка... Хи-хи-хи... От летіла! Правда ж?

Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах її було пересилюване страждання...

– Ой! У тебе ж кров! — скрикнула Галочка.

Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.

– Ет! Подряпина! — махнула рукою Макароніна.— Зараз листочком заліплю і все.

Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинялася. Рана була глибока — падаючи, Макароніна напоролася на сук.

– Ого-го! — сказав Валера.

– Угу-у! — промимрив Вітасик.

А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови. Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.

– Ут! Не зупиняється чогось...— зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.

– Ого-го! — повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.

– Угу-у...— ледь чутно промимрив Вітасик.

– Треба... треба швидку допомогу...— якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була явна дурниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш швидку допомогу? Але він мусив хоч цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.

Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну.

– Не зупиняється, ти диви...— прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.

Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами у двадцять хвилин. А кров тече й тече.

– Треба негайно перев'язати,— сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.

– Чим? — звела брови Свєточка.

– Ану допоможи! — рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого білого фартушка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.

– Ой! Нащо?! — тихо, самими губами промовила Макароніна.

– Мовчи!.. Ану давай!..— і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.

Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від свого фартушка. А потім ще одну одірвала Галочка.

Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні... І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.

Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось у горлі і боялася розплакатися.

А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні...

Перев'язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши «стільчик», і наказали:

– Сідай!

– Та ні, я сама, не треба!

– Сідай! — владно повторили вони.— Ти що, не розумієш — тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!

І Макароніна сіла і обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.

Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:

– Ну, давайте вже ми! Давайте!

Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались.

Але й тоді спершу показали, як треба робити «стільчик», пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.