Всеволод Нестайко - Таємниця Віті Зайчика

Міс Таємниця зникла.

— Ну от, усе гаразд, — кивнула, усміхаючись, стара художниця.

І Вітя раптом відчув нестримну радість.

Авжеж! Усе гаразд!

Він тримає за руку цю таку дорогу йому дівчинку в голубому платтячку в сині горошини, з гривкою русявого волосся, з виткими кучерями на скронях, з бірюзовими сережками... Він знає, що це Кира з нижнього балкона. І водночас це чарівна Добринка з казкової Добряндії. І в цьому нема нічого дивного...

От зараз вони спустяться гвинтовими сходами на площадку, зайдуть у квартиру і...

Вітя чогось певен, що тато вже дома. Дома, дома, авжеж дома!

Тато вже приїхав, і він усе знає. І чекає і Вітю, і Киру.

Передчуття подвійної радості — від такої довгожданої зустрічі з татом і від того, що тепер Кира житиме з ними — переповнює Вітине серце таким солодким щемом, що починає щипати в очах.

Вітя стискає Кирину руку, і вони йдуть до дверей, маленьких дверей, що ведуть на скляний «ліхтар» над сходами. Уже видно денне світло і брудиі запорошені шибки «ліхтаря».

Але таємнича кімната чогось стає такою великою... І вони все йдуть і йдуть...

XVIII

У Марії Іванівни дуже розболілися зуби, і вона змушена була йти до лікаря. Дала дітям домашнє завдання і одпустила їх з третього урока.

Був кінець квітня. Погода стояла така тепла, що Вітя скинув курточку і ніс її під пахвою.

Коли надворі весна і вас одпустили з третього урока, який у вас може бути настрій? Прекрасний! У серці співають солов'ї, а в очах цвітуть троянди. І світ такий безмежно сонячний...

Перед дверима в свою квартиру Вітя все-таки накинув курточку. Нащо хвилювати бабусю Світлану. Він подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге. Ніхто не відчиняв.

«Мабуть, кудись пішла. В магазин чи на базар абощо. Вона ж не чекала, що я так рано повернусь».

Вітя понишпорив у портфелі, знайшов ключа (у другому класі він категорично відмовився, щоб бабуся Світлана водила його до школи, ходив сам, а на всяк випадок бабуся дала йому ключа); одімкнув, зайшов і одразу радісно зойкнув:

— Мама приїхала!

у коридорі стояв знайомий мамин рюкзак і велика спортивна сумка.

Вітя кинувся в кімнати.

Бабуся Світлана і мама були на балконі. Тому вони й не чули дзвоника.

Вони стояли, зіпершись на поручні, спинами до кімнати, і не чули, не бачили, як Вітя підійшов до балконних дверей.

Бабуся Світлана тримала в тремтячій руці сигарету. Колись бабуся курила, але, як народився Вітя, кинула. І лише іноді, коли дуже хвилювалася, нервувала, — закурювала.

— Не можу, не можу я більше... — схлипувала бабуся Світлана. — Ти їздиш, тебе нема, а я... Я думала, що в мене буде інфаркт отам, біля фотоательє...

— Хто ж міг подумати, що він стане чемпіоном, цей Толик з Дніпропетровська, — винувато знизала мама плечима. — Я думала, що його фотографії ніколи...

— Я не можу вже дивитися йому в вічі... І без кінця щось вигадувати... Він весь час мене питає. Ми домовились, пам'ятаєш, що, коли він підросте... Він, по-моєму, вже підріс...

Мама важко-важко зітхнула:

- Ти хочеш, щоб я сказала: «Твій тато негідник. Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Він покинув мене й тебе, як тільки ти народився. І втік. Навіть не захотів глянути, який ти є... Все життя парубкує. Тікає від аліментів...»

— Ні! Ні!..

— А що ж ти хочеш?

— Я не знаю... — розгублено сказала бабуся Світлана.

Мама знову тяжко зітхнула і, взявшись рукою за щоку, скрушно похитала головою:

— Ну чому, чому ми не сказали одразу, що він помер? Чому?.. Це все ти! Твої фантазії!..

— Я хотіла, як краще... Щоб не травмувати Зайчика... Мені здавалося... Я хотіла... — голос у бабусі був такий винуватий.

Далі Вітя вже не слухав. Небо розкололося і впало на землю. Вітя задихнувся.

Першим порухом його було кинутися на балкон, закричати.

Але в цю мить мама закрила обличчя руками й гірко заплакала. Вітя ніколи не міг спокійно дивитися, як плаче мама.

І Вітя метнувся геть з кімнати.

У коридорі він спіткнувся об кинутий на підлогу портфель, швидше механічно, ніж свідомо, схопив його й вискочив на сходи.

У світі вимкнувся звук.

Вулицями їхали машини, тролейбуси, трамваї... Але Вітя нічого не чув. У голові його була дзвінка тиша безодні...

Віковий дуб біля повороту алеї у Ботанічному саду недавно скинув торішнє листя і вже народжував нове — прозоро зеленів. То був дуб-нелінь, що всю зиму не скидає засохлого листя.

Вітя знайшов свій «секрет», розкопав його і тепер люто топтав ногами, судорожно схлипуючи.

Потім сів на землю і не заплакав — завив від нестерпного безкінечного болю, що розривав груди.