Всеволод Нестайко - Таємниця Віті Зайчика

XV

Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві...

І раптом чиїсь дужі руки підняли мішок і почали розв'язувати його. Ще нічого не розуміючи, не знаючи, Вітя враз відчув, що це добрі «свої» руки. Щось таке рідне-рідне, знайоме-знайоме було в обережних доторках рук.

І от мішок уже розв'язано, кусюча ряднина спадає з Вітаної голови, і він відчуває на своїй щоці теплий приємно-лоскотний подих...

— Тато! — кричить Вітя.

Але в сірому присмерку підземелля бачить — поряд нема нікого.

Крізь вузеньке заґратоване віконце вгорі пробивається скупе світло, яке дає можливість розрізнити голі кам'яні стіни, брудну цементну підлогу і залізні двері.

Крім Віті, у підземеллі — ні душі.

І раптом Вітя розуміє: тато — невидимка. Це ж він перечепив княгиню-графиню-баронесу, набив гулі прем'єр-міністру Підлизі-Підлотському та військовому міністру Руками-Махальському і надавав ляпасів самому королеві Зландії. Він! А хто ж?

Але чому ж він мовчить?

Йому, Віті, синові своєму рідному, він не може сказати тихенько хоч одне слово, одне слівце...

— Тату! Таточку! — благально шепоче Вітя. — Ну скажи мені що-небудь! На вушко... Я так хочу почути твій голос.

Але у відповідь — тиша.

— Ну що ж... — зітхає Вітя. — Значить, так треба.

Раптом Вітя бачить, що двері самі собою повільно-повільно розчиняються.

Вітя струшує з ніг мішок і виходить у вузький кам'яний коридор. Перед ним другі залізні двері. І ці двері повільно-повільно розчиняються й пропускають його ще в один коридор...

Так проходить Вітя крізь семеро дверей і опиняється у внутрішньому тюремному дворику, забрукованому великим круглим камінням, між яким пробивається трава. Дворик зовсім безлюдний.

Жодних дверей, крім тих, у які вийшов Вітя, нема. З усіх боків високі стрімкі стіни.

Вітя розгублено озирається.

І раптом просто з стіни виходить Міс Таємниця.

Вітя кидається до неї.

— Тут тато! Мій тато тут! Я чув його подих, його руки... Я вас прошу — зробіть так, щоб я його побачив. Зробіть! Я вас благаю! Будь ласка!

Міс Таємниця довго дивиться на Вітю синіми бездонними очима й мовчить.

— Ну, будь ласка!.. — благально складає руки Вітя.

— Почекай. Так треба... — ледь чутно говорить Міс Таємниця.

— Ну чому? Чому?

— Так треба...

Ох, оце «так треба», це незбагненне, незрозуміле, невблаганне «так треба!».

А може... Може, він виконує важливе відповідальне завдання? Тому й невидимка.

Вітя скрушно зітхає. Якусь хвилю мовчить, потім питає:

— А як же все-таки буде... з визволенням? Я просто не знаю Що тепер робити? Льодоруба в мене забрали, а голими руками Грубого Яна та Просто Філю хіба здолаєш...

Очі Міс Таємниці теплішають, у них загоряються світлі вогники.

— Нового льодоруба і ключа від в язниці може зробити Вася з Добряндії... Будемо звертатися до нього?..

— Будемо,— кивнув Вітя.

І от він не міг би навіть сказати, чи знову ж таки на чарівній мітлі, чи якимось іншим чином дісталися вони в Добряндію, але сталося це якось дуже швидко. Не встиг Вітя й оком змигнути, як вони вже були на знайомому березі річки.

А втім, знайомого там лишилося дуже мало. Не було ні чепурненьких хаток під стріхою, ні кучерявих вишневих садків, ні зеленої левади. Натомість височів великий багатоповерховий будинок і ще якісь будинки із скла та бетону. Земля між ними була вкрита асфальтом, по якому безшумно рухалися якісь машини. І в самих будинках щось безперервно рухалося.

Ніде не було видно ні душі. Ні в машинах, що рухалися по асфальту, ні в будинках, ні в скляних оранжереях з однаковісінько підстриженими, наче штучними, неживими деревцями.

— Ой, а де ж люди? — здивовано спитав Вітя.

Не кажучи ні слова, Міс Таємниця повела його між будинків в якийсь закуток. Там, просто на асфальті, притулившись спиною до стіни, сидів дядя Вася. Неголений, нечесаний, у пожмаканому одязі, він був схожий на американського безробітного, як їх ото показують у документальних кадрах по телевізору. Обхопивши руками коліна і поклавши на них голову, дядя Вася мляво й байдуже дивився перед собою.

— Ти зараз станеш видимим, — тихо прошепотіла Віті Міс Таємниця, — бо інакше не зможеш домовитися з ним...

І Міс Таємниця зникла.

Вітя підійшов ближче до дяді Васі.

— А-а, Вітьок! Здоров, — не міняючи ні пози, ні байдужого виразу очей, сказав дядя Вася.

— Здрастуйте... Що це з вами? — стурбовано спитав Вітя.

— А що? Щасливе життя... — гірко усміхнувся дядя Вася. — Ніякої турботи, ніякої роботи. їж, пий, веселись, не хвилюйся, не журись... Все робиться само.