Всеволод Нестайко - Таємниця Віті Зайчика

...Дома Вітя довго роздивлявся татові фотографії.

Бабуся Світлана заквапилась і кудись пішла, щось їй було дуже треба.

Вітя сидів на тахті, підібгавши ноги, й дивився, дивився на татові фотографії...

Ех, поїхати б у ту Африку і знайти тата!

А що? Сісти на площі Перемоги в автобус, доїхати до Борисполя, до аеропорту, там пробратися нищечком у літак, який летить в Африку, і...

Бували ж такі випадки, що хлопці «зайцями» літали в літаках. Вітя навіть десь читав про це. І Боря Жабський розказував, що колись збирався летіти «зайцем» на Кубу.

Це зовсім не фантастика, реальна річ.

Але... Що ж тоді буде з мамою, з бабусею Світланою? Вони ж помруть від хвилювання.

Вітя був колись загубився у зоопарку. Одійшов від бабусі Світлани на крок у натовпі біля кліток з мавпами (бабуся саме знайому свою зустріла, забалакалася), почалапав в один бік, в другий і... загубився.

Чверть години бабуся Світлана не могла його знайти. А коли він нарешті її побачив, то не впізнав: розпатлана, скуйовджена, очі шалені... Жах!

Як вона страшенно плакала, обхопивши його обома руками!.. Просто захлиналася.

Після того Вітя дав собі слово ніколи не загублюватися.

Ні! Не вийде нічого з мандрівки в Африку. Не вийде!

Але чому бабуся Світлана була така схвильована, коли вони бігли в оте фотоательє?.. Чому в очах її була така розгубленість, такий переляк, коли вона дивилася на портрет того чемпіона Анатолія Боярчука?..

Вітя ж помітив, він же все помітив!..

А може.,. Вітя похолов. Може, тато покинув їх?

Знайшов там собі в Африці іншу дружину, давно приїхав і живе тепер у Дніпропетровську. І мама з бабусею приховують від Віті, не хочуть йому говорити...

Ні! Ні! Це неможливо! Тато просто не з тих людей. Хіба він хоч трошечки схожий на Георгія Вадимовича? Ні!..

А може... Може, тато почав там у Африці пити, став таким, як Клавин... І мама сама покинула його... Дурниці! Алкоголіки не бувають чемпіонами.

А може, тато... сидить у в'язниці? Щось там у Африці трапилося і...

Ой, які дурні-дурні думки лізуть у голову!

Вітя ковзнув поглядом по стіні, де висів портрет дідуся Віктора Семеновича, і знову раптом похолов.

А що, як тато... помер? І мама з бабусею приховують від нього. Все ж може статися. Який енергійний був Катін тато Іван Семенович з п'ятої квартири, а інфаркт, і... Слово яке страшне — інфаркт...

Вітя раптом згадав, як колись давно (було йому тоді років п'ять) прокинувся він уночі і побачив, що у великій кімнаті горить світло. Двері були прочинені, і звідти чувся тихий голос бабусі Світлани. Зацікавлений — з ким це вона балакає? — Вітя скочив з ліжка, побіг до дверей.

Бабуся Світлана стояла у нічній сорочці біля комоду, дивилася на портрет дідуся Віктора Семеновича і щось тихо йому говорила. По щоках її текли сльози.

Вражений, Вітя прислухався.

— Ну чому, чому так сталося?.. Чому?.. Скажи!.. Ну, могло ж бути все по-іншому... як у людей... Скажи, ну чому?..

Бабуся Світлана раптом різко повернула голову й побачила Вітю.

— Ой! Це ти? Прокинувся? Що таке? Щось сталося?.. Зайчику мій дорогий!.. — вона кинулася до нього.

— Та ні... нічого... просто так... — Вітя пильно глянув на бабусю Світлану. — Ти балакала з дідусем? А його ж нема...

Бабуся Світлана знітилася, опустила очі.

— Нема... — Вона зітхнула. — Для кого нема, а для кого є... Поки існує пам'ять, зайчику, людина не вмирає. Поки є ті, хто її пам'ятають, вона продовжує жити. І ще тобі скажу, ти ще маленький, не розумієш... Але є симпатія і є любов. Симпатію людина може викликати у дуже багатьох — з першого погляду. А от любов треба заслужити. Своїми ділами Коли віддаєш іншому часточку себе. І твоє життя продовжує любов тих, кого вже немає... Ну, це ти зрозумієш, коли виростеш. А зараз іди спати, зайчику мій. — Бабуся Світлана ніжно пригорнула Вітю, поцілувала, і на своїх губах він відчув солоний смак бабусиних сліз.

Чого він це раптом згадав, хто його зна...

Думки у Вітиній голові стрибали й плуталися.

XVII

Міс Таємниця була задоволена. Вітя бачив, як сяяли радістю її сині очі з-під вуалі. Мабуть, вона раділа, що у Добряндії знову все гаразд, що всі в доброму настрої. А втім, Віті ще ні разу так і не вдалося поговорити з нею як слід. Може, у неї були інші причини для радості. Недарма ж вона — Міс Таємниця. З нею ніколи до пуття не знаєш, що до чого.

Щойно дядя Вася вручив Віті ключ та льодоруб і сказав:

— Ну, йди визволяй нашу Добринку.

Ключ був фігурний, дуже красивий. А льодоруб значно більший за той, дідусів, і замашніший. Альховка підважив його в руці й мовив: