Ян Бжехва - Академія пана Ляпки

Коли Матеуш сповістив, що час обідати, всі хлопці гайнули до їдальні, де Альфред і другий Антоній уже накривали стіл, а я мерщій подався на кухню.

Розповім, що вона собою являє та який там лад запровадив пан Ляпка.

Уподовж однієї із стін на довгих столах стоять бляшанки, повні найрізноманітніших скелець. Під протилежною стіною, на іншому столі, лежать поживні фарби та всякі-всякі щіточки й пензлики. На підвіконнях стоять дерев'яні коритчатка з яскравими квітами, між них найбільше настурцій та пеларгонії. Посеред кухні — великий стіл із металевим листом, а на ньому — боката скляна сулія, виповнена вогниками свічок. Поряд безліч малих баночок із барвистим порошком.

Беручись готувати обід, пан Ляпка вдяг білого халата. У величезну каструлю він насипав три кварти оранжевих скелець, додав жменю білого порошку, долив води, маленьким пензликом намалював зверху зелені горошини й по всьому тому вкинув кілька пломінців. Від пломінців вода в каструлі вмить закипіла. Тоді пан Ляпка ретельно перемішав усе, що було в каструлі, перелив його в гарну фарфорову посудину і, звертаючись до мене, сказав:

— Занеси цю посудину до їдальні. Здається, юшка з помідорів буде всім до смаку.

І справді, я ще ніколи в житті не їв нічого смачнішого, а тим часом юшка не варилася й п'яти хвилин. Поки хлопці їли юшку, пан Ляпка заходився готувати смаженю. Він кинув на велику сковороду один пломінець свічки, поклав на нього маленький шматочок м'яса і два скельця, червоне й біле, все це притрусив сірим порошком, а коли м'ясо засмажилося і скельця розварились, приклав до сковороди збільшувальну помпочку й кілька разів натис на її денце. За мить сковорода по вінця виповнилась духмяною смаженею з бурячками й картопляним пюре. На пюре пан Ляпка намалював зелений кріп. Смажені було стільки, що вона ледве вмістилася на тарілках, які я вніс до їдальні. На десерт пан Ляпка надумав приготувати компот із аґрусу. Він відтяв кілька листків пеларгонії, притрусив її аґрусовим порошком і покуштував.

— Ой яке ж несмачне! — пробурмотів він собі під ніс.— Краще зварю компоту з малини.

Він ухопив грубого пензля, тицьнув його в червону фарбу й тут-таки аґрусовий компот перемалював на малиновий.

Компот удався такий смачний, що я пив його тричі, а потім, коли пан Ляпка гайнув до їдальні, щоб із коновки полити смаженю брунатним соусом, який зміцнює ясна, я не втримався й сьорбнув іще.

Після обіду, коли хлопці заходилися прибирати і клопотатися по господарству, пан Ляпка вернувся в кухню й сказав:

— А тепер, Адасю, час пообідати й нам, ти, мабуть, дуже зголоднів. Що ти хотів би з'їсти? Замовляй будь-яку страву.

Я неабиякий ласун, і слова пана Ляпки мене вкрай збентежили. Я довго розмірковував, що б його з'їсти, й кінець кінцем вибрав омлет із шпинатом.

Пан Ляпка взяв пензля і, вмочаючи його в різні фарби, спритно намалював омлет та шпинат. Він кинув на нього пломінчик свічки, потім виклав усе на тарілку і сказав:

— Гадаю, мій омлет тобі сподобається.

Омлет і справді був чудовий, він просто танув у роті.

У такий самий спосіб пан Ляпка приготував для мене курча із салатом з огірків та вареники з ягодами.

— А що ви самі їстимете? — несміливо запитав я. Пан Ляпка дістав із кишені коробочку з пілюльками

для вирощування волосся, ковтнув одну за одною п'ять штук і сказав:

— Цього мені, безперечно, досить. А на десерт я охоче поласую чимось барвистим.

Він зрізав квіточку настурції, опустив її спочатку в зелену, потім у блакитну та сріблясту фарбу і з неабияким задоволенням з'їв.

— Я тобі зараз усе поясню,— помітивши моє здивування, сказав пан Ляпка.— Багато, багато років тому я був у столиці Китаю Пекіні й заприязнився там одним ученим, лікарем Пай Хіво. Ім'я це ти, напевно вже не раз чув. Лікар Пай Хіво навчив мене виготовляти їстівні фарби, бо ж саме колір визначає смак. Блакитна фарба — кисла, зелена — солодка, червона — гірка, жовта — солона. А змішуючи фарби, можна домогтися різного присмаку. Так, приміром, зелена фарба з білою та сірою дає присмак ванілі, бронзова із жовтою має смак шоколаду, срібна фарба, домішана до чорної й трошки скроплена блідо-зеленою, смакує як ананас, І так далі, й так далі.

То, виявляється, пан Ляпка знає лікаря Пай Хіво, того самого лікаря, який дав Матеушеві чарівну богдиханську шапочку! Я неймовірно здивувався з цього. Тим часом пан Ляпка вів далі:

— Лікар Пай Хіво відкрив мені й інші таємниці, від нього я навчився чи не всього, що зараз умію. Він пояснив мені й значення людських імен. Тож легко зрозуміти, чому я приймаю до своєї академії тільки тих учнів, що їхні імена починаються з літери «А». Вони ж перші за списком, а першими, як відомо, бувають найпрацьовитіші і найобдарованіші. Ім'я Матеуш приносить щастя, і тому я так назвав свого улюбленого шпака. А найщасливіше моє власне ім'я — Амброжи. Ну, годі про це. Час уже до парку,— закінчив пан Ляпка.— Нас заждалися хлопці.