Василь Лисенко: Легенди про Тараса

– Ви чого, бісові діти, на панщину не йдете? Хліб осипається, а вони вилежуються!..

Кланяється батько перед осаулою, на хвору дружину показує, діти ж малі, приглянути нікому…

– Хвора? – перепитує осаула. – Ти глянь, яка пані! Ось я зараз її полікую.

Підняв нагайку, хотів хвору вдарити. Заплакали діти, батько очі руками затуляє, щоб не бачити такого глуму. А малий Тарас підбіг до осаули, схопив його і кинув щосили на долівку.

– Геть звідси, чортополоху панський!

І тут таке зчинилося, що опісля ні батько, ні мати не могли до пуття розповісти про цю пригоду. Пролетів по хаті дужий вітер, відчинилися двері. І там, де лежав осаула, тільки пил зостався. Вийшов батько на подвір'я, виглянув на вулицю – нема осаули. Коли бачить – понад урвищем стоїть високий чортополох…

Довго шукав пан свого вірного осаулу, та так і не знайшов. Пропав осаула, як корова язиком злизала.

Відтоді й не прискіпувався батько до свого Тараса, не гнав на вулицю з хлопцями бавитись. А як умирав Григорій Шевченко, зізвав своїх дітей, щоб розподілити між ними убогу спадщину. Всіх обділив. Тому смужку поля, тому хату, а тому грошей карбованець… Тільки Тарасові нічого.

Глянув на нього сумними очима, погладив рукою по голові й сказав:

– Нічого тобі, Тарасе, не заповідаю… Знаю – не потребуєш ти моєї спадщини. Тобі не землю орати доля випала, а з панами боротись. Так пометися ж їм, сину, за наші муки, за страшну кривду! Не забувай ніколи, що вони, кляті, замучили тяжкою працею твою матір, забрали моє здоров'я, повили смутком всю нашу землю. Борися з ними, поки сили вистачить. Оце тобі мій заповіт, синку!

Полюбив молодий Тарас дівчину Оксану. Вірно і щиро. Покохала й красуня нещасного сироту. Зустрінуться, було, вдвох, поговорять, посумують, поспівають та й розійдуться.

Якось увечері сиділи вони над ставом. Тихо було навколо, гарно. Десь далеко пісня ніжна бриніла. В небі зорі переморгувалися між собою, на місяць задивлялися. Прихилилась дівчина до Тараса і каже:

– Ніколи я не забуду цієї ночі, зір ясних угорі, цього тихого ставу… Доки й віку мого, буду я вірна тобі, голубе. І ніколи ми з тобою не розлучимось, не полаємось… Правда, Тарасику?

– Правда, Оксано, правда… Довіку будемо разом…

Та не так сталось, як гадалося. Невдовзі поїхав пан кудись далеко на чужину і забрав з собою Тараса. Забрав на довгі роки. І так це було несподівано, що Тарас навіть не зміг попрощатися з коханою. Лишилась одна Оксана. Вийде, було, на дорогу, дивиться, виглядає свого судженого. Немає Тараса. Уже й на порі дівчина стала, уже й свати ходять, – не відкараскаєшся від них! Усім відмовляє Оксана. Мати плаче, батько гримає, мовляв, чекаєш на того Тараса, а він, може, забув тебе, занехаяв…

– Ні, не забув мене Тарас, – відповідає дівчина плачучи. – Повернеться він скоро… А як не повернеться – то краще мені одній жити, ніж нелюба коханим називати… Не губіть мого віку молодого…

Не знала дівчина, не відала, яке на неї горе чигає. Побачив Оксану молодий панич і зажадав узяти в покої. Прийшли гайдуки, наказують дівчині йти до двору.

Батько сумний стоїть серед хати, як та хмара осіння, дивиться жалібно на дочку.

– Чуло моє серце біду, та не знало, звідки її зустрічати. Досиділась ти, доню, дочекалася свого щастя…

Повели гайдуки Оксану. Молодий пан радіє, ходить біля нової покоївки, подарунками обділяє, слова улесливі говорить. Змарніла дівчина від горя та смутку, зажурилася. Одні очі горять так, як і раніше горіли, не гаснуть.

– Беріть, пане, свої дарунки, – каже вона паничеві, – і не підходьте до мене – все одно вашою я ніколи не буду.

– Так ось яка ти! – розлютився панич. – Не хочеш забути того бунтаря Тараса, не хочеш мене полюбити… Знай же! Все одно моєю будеш!

Зблідла Оксана на виду. Глянула на панича, на його миршаве личко, маленькі очиці.

– Ні, пане, – сказала рішуче, – не буде по-вашому!

Проте панич таки вирішив домогтися свого. Впала на землю ніч. Заснув маєток. Тільки Оксана не спить.

– Де ти, Тарасе? – питає тихим голосом. – Чи відаєш про мою муку? Де ти, озовися. Чи мой правду каже панич, що загнав тебе цар у далекі степи на люту каторгу… Так знай же, мій Тарасе, ніхто нас не розлучить – ні цар, ні пан…

Одяглася дівчина. Вийшла тихесенько з маєтку, щоб варту не розбудити. Сяє місяць на небі, зірки сміються, певно, весело їм там у високості біля свого молодика… Став дрімає, закутавшись у густе покривало, зіткане з білого туману. Тихо навкруги… Ось так і тоді було, коли зустрічалася вона з Тарасом – гарно, зоряно…