Василь Лисенко - Легенди про Тараса

– Та в нас син Тарас народився, – відказує жінка, – завтра маємо хрестити.

Налили горілки в чарки, гість піднімає свою і каже:

– Хай же росте ваш син дужий та здоровий, хай буде щирий і правдивий, до людського горя не байдужий…

Почав гість розпитувати, як живуть господарі, чи дуже пан селян кривдить. Коли це малий Тарас як заплаче, – кинулась жінка до нього, давай колисати та знову пісню сумну співає.

Послухав гість, підвівся з лави, підійшов до колиски:

– Не тієї ви пісні, паніматко, співаєте, не такого щастя своєму синові зичите. Що ж воно буде, як усі ми панам вражим коритись почнемо? Довіку в ярмі ходитимемо.

Узяв на руки немовля, притулив до грудей і заспівав йому свою пісню. Бриніли в ній ніжні ноти, чулися гуки грізних бойовищ, лунав клич повставати на панів неситих, волю для народу здобувати?

Довго співав гість свою пісню. Потім віддав матері малого Тараса і каже:

– Збудеться моя пісня. Стоятиме ваш син за народ, за правду з панами змагатиметься! Буде його ім'я відоме на ввесь світ. Любитимуть його бідні, пригноблені і ненавидітимуть багаті.

Подякував гість за хліб-сіль і пішов. А вранці понаїхало в село жандармів, шастають по лісах, по байраках – шукають когось. Між людей пішла чутка, нібито завітав у їхнє село минулої ночі Кармелюк, добре провчив пана й подався далі – мститися іншим панам-кривдникам.

Довго допитувалися жандарми. Та ні словечка не сказали їм кріпаки. Мовчав і Григорій Шевченко. Нікому не повідав він про свого нічного гостя і його пісню.

Минув час. І сталося так, як говорив Кармелюк. Здійснилися його слова. Виріс Тарас і став боротися за народ проти панів клятих. А може, то й не Кармелюк заходив холодної вітряної ночі в кріпацьку хатину. Може, то якийсь інший месник народний? Хіба ж мало їх було на Україні!

Ще змалку не злюбив Шевченко панів. Іде, було, вулицею пан, діти стоять та кланяються, картузи скидають. А Тарас – ні.

Дивиться на пана спідлоба, очі вогнем палахкотять, якби сила, спопелив би своїм поглядом усіх кривдників на місці. Бідкаються батьки:

– Що воно буде з нашого Тараса? Чудний він якийсь, непокірний. Ну, справжнісінький тобі гайдамака. А пани ж не люблять таких!.. І звідкіль це в Тараса? Певно, через дідові вигадки.

Прийде в неділю дід Іван, візьме малого Тараса на руки й почне розповідати про Залізняка, про Гонту, про те, як Умань здобували та нищили панів-недолюдків. Падають дідові слова, як краплі розтопленого заліза, навіки вкарбовуються в дитяче серце. Притулиться Тарас до діда, обхопить рученятами шию й питає:

– А скоро знову народ на панів повстане? Почує батько, гнівається:

– Іди, Тарасе, на вулицю, іди бався з дітьми, поки осаула на панщину не загадує, бо й не оглянешся, як доведеться череду пасти.

Мовчить Тарас. Не чує. Діда слухає.

– Чи ти заснув, Тарасе, – знову гукає батько, вже голосніше, – іди на вулицю, не забивай собі голову дурницею, іди грайся з дітьми.

– Та хай слухає, – озивається дід, – може, колись людям розкаже, як ми боролись і вмирали за волю… Глянь, який він у тебе, Григорію, – чоло високе, знать, розумний буде.

– Не скажу, що там з нього буде, тільки чує моє серце – біди зазнає… Так уже на панів люто дивиться, звідки воно в нього й береться таке?

– Звідки? Звідки? – невдоволено бурчить дід Іван, – та вся наша земля від краю і до краю вогнем на панів дише, народ до волі руки простягає… От і вділила земля рідна того нещадного вогню твоєму синові. Страшний цей вогонь для панів та царів…

Замовкне старий. Похилить сиву голову на руки, замислиться. Може, ввижаються йому давні походи, коли він, молодий хлопець, громив панів під Уманню, а може, чекає старий слушного часу, щоб знову піднявся кріпацький люд за волю?

Ріс Тарас. Часто гнівався на нього батько за непокірну вдачу, просив перед панами не гордувати, їхній волі не противитись. Та трапився якось випадок – і більше не гримав батько на сина. Таки, мабуть, правду казав дід Іван, наділила рідна земля свого вогню Тарасові повною мірою, щедро обдарувала, не пожаліла.

Занедужала мати. То, було, день і ніч працює бідна на панщині. А це впала, руки не може підвести. Лежить бліда, на лиці ні кровинки. Батькові час на панщину йти. Але загаявся старий – треба хворій кулешу зварити, дітей нагодувати. Уже давно пройшли косарі, побігли діти колоски панські збирати, щоб і зернятко не пропало. Коли це в хату вбігає гладкий осаула, нагайкою по долівці ляскає, кричить: