Василь Лисенко - Легенди про Тараса

– Геть звідси!-кричали вони пастухам.-Це пасовисько належить баю Шунгаю! Йому подарував родючі долини великий цар, і в губернатора е бумага про це… Хто хоче випасати свої табуни на землі бая – мусить платити гроші.

Грошей ніхто не мав. Люди тільки-но сплатили подать царю. Худоба почала падати.

Тоді бідняки поїхали скаржитись на бая до губернатора

– Слухайте, ви, – роздратовано мовив губернатор, – бай Шунгай вірно служить царю… Він володар цих степів і річок. І ви мусите коритись йому… Хто буде суперечити – попаде до в'язниці… А зараз вас відшмагають різками козаки.

Схопили охоронці бідолашних посланців, відшмагали різками й вигнали на вулицю.

– Що ж тепер робити? – бідкались казахи. Довго ходили вони містом і випадково почули новину: живе недалеко справедливий акин Тарази, якого боїться сам цар. Тарази любить бідних казахів і ненавидить баїв. Порадились посланці й вирішили піти до справедливого акина. Зайшли на невелике подвір'я, зупинилися перед ганком. Вийшов навстріч їм акин, запитав чемно:

– Що вам треба, добрі люди? – Голос у нього був щирий, ласкавий.

Казахи низько вклонилися.

– Мудрий акине Тарази, прийшли ми до тебе за порадою. Забрав усі пасовиська бай Шунгай… І тепер ми не маємо де пасти наші табуни… Діти голодні, жінки голодні. Ми шукали правди в губернатора – і не знайшли. Тепер ось до тебе звертаємось. Люди кажуть, ти мудрий і справедливий. Допоможи нам, інакше загинемо.

Акин Тарази вислухав, і на його високе чоло лягла задума. Добрі очі, які ще недавно світилися ласкою, спалахнули гнівом.

– Я піду з вами, – сказав Тарази, – і покараю бая.

Надвечір потомлені мандрівники повернулися додому, їх одразу ж оточили жителі аулу. Вони були такі худі й змарнілі, що скидалися на привиди.

– Що сказав губернатор? Він наказав покарати Шунгая за грабіж і неправду? Тепер ми можемо гнати наші табуни в долину?

– Ні, – відповіли посланці, – губернатор наказав нам коритися баю й слухатися його, бо він володар цих степів… Але з нами приїхав справедливий акин Тарази, і він допоможе нам!

Коли бай Шунгай довідався про приїзд акина Тарази, він вийшов із своєї шовкової юрти.

– Навіщо ви, – закричав він на людей, – покликали чужого чоловіка вирішувати нашу суперечку? Я знаю, що акин Тарази – чарівник і бунтар.

Він розсердив царя, і тепер його послали в наші степи набиратись розуму… А ви пішли позичати в Та-рази мудрості!

Мовчав акин, мовчали й люди.

– Я володар степів, і моє слово закон, – продовжував бай, – ніхто не може пасти свої табуни в моїх долинах. Так сказав я – і це справедливо… Мені дав дозвіл сам цар – і його слово теж справедливе! Якщо акин Тарази дійсно мудрий, нехай він доведе мені, що я помиляюсь.

Тоді Тарази вийшов наперед і сказав голосно:

– Хто вважає, що бай Шунгай вчинив справедливо, підійдіть до нього… Хто не згоден, станьте навпроти…

Всі жителі аулу стали навпроти бая. Біля нього лишилися тільки родичі й охоронці.

Тоді акин Тарази набрав у жмені крупного піску й мовив так:

– Вітре, ти літаєш у степу, чуєш всі розмови і все знаєш… Я прошу тебе – виріши нашу суперечку… Візьми оцей пісок і вибий ним очі неправому… Хай буде так!..

Ще не скінчив акин Тарази своєї промови, як бай Шунгай закрив долонями очі, впав на коліна й закричав:

– Я визнаю себе винним! Я вчинив злочин, привласнив долини, які належать усім… Я відмовляюсь від цих пасовиськ… Тільки не вибивай мені очі… Я знаю, ти великий чарівник і тобі підвладні вітер, сонце і вся земля…

– Добре, – сказав мудрий акин Тарази. – Хай твої очі лишаться в тебе. Дивись на змучених людей, і нехай тобі буде соромно…

Кинулись казахи до акина Тарази, обнімали його, дякували за поміч, вітали як близьку й рідну людину.

Якось зібралися до пана Лукашевича гості з усієї округи. Прибули князі, графи, барони. Грають музики, аж надриваються, вино ллється рікою.

Коли це заходить до зали чоловік у кожусі, в гарній смушковій шапці, в чоботях. Глянули пани – завмерли: Шевченко!

Першим опам'ятався Лукашевич і каже тремтячим голосом:

– Так ви ж, Тарасе Григоровичу, давно вмерли…

– Не вмер я, недолюдки, – озвався Шевченко, – і ніколи не вмру! Чуєте? Прийшов я оце до вас сказати: дайте кріпакам волю… Не дасте, поведу на вас селян – і кров ваша потече в синє море рікою чорною…

Пани сидять ні живі ні мертві. Тільки очима кліпають та тремтять, як у пропасниці.