Василь Лисенко - Легенди про Тараса

– Так це ти волю кріпакам провіщала, – доскіпується пан, – волі, значить, забажалося? До пройдисвіта, до гайдамаки ходила? Зачекай же – матимеш волю.

Наказав пан зігнати на майдан усіх людей. Вивели гайдуки Катрю – і почали бити різками.

Не каялась дівчина, не плакала, не просила в пана милості.

Забрали потім старі батьки Катрю додому. Довго лікували її, прикладали до страшних ран цілюще зілля, поїли джерельною водою. Лежить Катря, бліда, змарніла, відкриє очі й питає:

– Мамо, нема ще волі?

– Мовчи, доню, – озветься мати, – мовчи, не накликай біди… Лютує пан, ще гірше над людьми збиткується.

– А де ж Шевченко? – допитується Катря.

– Нема, доню, нашого сокола, – плачучи відповідає мати, – нема, забрали його царські слуги, закували в кайдани, повезли в степи далекі на муку. І як закували його в кайдани, поклонився він людям, гукнув: «Не журіться, брати мої, воля прийде!»

Ледь почала ходити Катря, прийшли з панського двору, на роботу кличуть:

– Іди, Катре, хоче пан, щоб ти в нього покоївкою була…

– Не діждеться він, – гукнула Катря не своїм голосом, – не піду я до нього, клятого! Мамо, тату, не плачте за мною, не побивайтесь… Як жити в отакому пеклі – краще вмерти.

Вискочила Катря з хати, подалась у степ. Біжить, не розбираючи дороги, сама не знає куди, аби подалі від пана, від його гайдуків. Збігла на Михайлову гору, прихилилась до старого дуба, за слізьми й світу не бачить. Коли чує, женуться за нею посіпаки панські.

– Не дамся я вам у руки живою! – крикнула дівчина. – Краще смерть, ніж наруга!

Зняла Катря з себе червоний пояс та на дубі й повісилась. Набігли гайдуки, постояли, подивились і пішли назад до пана з порожніми руками. А дівчину кріпаки зняли, поплакали над нею та тут-таки під дубом і поховали.

Збігло кліька років. Пан Кисіль на людей гримає та все докоряє:

– Що, волі захотіли? Пройдисвіта Шевченка слухали? Бач, нема про нього ніякої звістки. Цар-батюшка жартувати не любить.

Тільки марно радів пан Кисіль. Знайшовся Тарас Шевченко. Приїхав у село – і до Киселя в гості. Пан саме в церкві був, гріхи свої відмолював. Підійшов до нього Тарас Григорович, питає грізно:

– Ти навіщо дівчині життя занапастив? Гадаєш, як братів у солдати віддав, а коханого на ярмарку продав, так нема в неї захисників? Буде тобі незабаром страшна кара, ніякими молитвами не врятуєшся!..

– Геть звідси! – верещить пан. – Ти мужик, і не тобі нас, благородних дворян, учити!.. Твоє щастя, що стоїш у божому храмі, а то б я спустив тобі різками шкіру.

– Ще побачимо, пане, хто без шкіри лишиться.

Настала ніч. І раптом як загуркотить грім, блискавиці, наче мечі, розкололи навпіл небо. Здригнулась земля – і спалахнув панський будинок, немов велетенська свічка, зайнялися скирти хліба, стайні, комори…

На ранок все стихло. Там, де вчора стояв маєток, лишилася купа попелу. Згорів у страшному вогні пан Кисіль разом із своїми гайдуками, позбувся не тільки шкіри, а й самого життя.

Справдилося слово Тарасове.

Дуже багато клопоту завдав Тарас Григорович царю. Тільки настане день, жандарми й доповідають:

– Ваша величність, селяни бунтують, вимагають землі, волі, палять панські маєтки. І збурює їх своїми віршами поет Тарас Шевченко.

Гнівається цар, гупає кулаками по столу:

– Зловити Шевченка, кинути у в'язницю – у найглибший і найміцніший каземат!

Розбіглись жандарми по всій Україні виконувати царський наказ. Схопили Тараса Григоровича. Зрадів цар, жандармам медалі вручає, дякує за вірну службу. «Тепер, – думає, – житимемо спокійно, безтурботно».

Через кілька днів викликає цар головного жандарма, питає:

– Як справи? Тихо в моєму царстві, ніхто не бунтує селян?

– Ваша величність, – скаржиться жандарм, – нема спокою в царстві, палають панські садиби, бунтують мужики… І у всьому винен цей поет Тарас Шевченко.

– Як? – здивувався цар. – Хіба Шевченко на волі?

– Та Шевченко у в'язниці, – відповідає жандарм, – але ж його пісні на волі, ось вони й не дають нам спокою. І ніхто не в змозі ті пісні виловити й за грати кинути.

– Треба їх знищити!-грізно наказує цар.– Щоб через день-два про Шевченкові пісні ніхто й не згадував!

– Ваша величність, – озивається жандарм, – тих пісень знищити ніяк не можна, бо тоді доведеться всіх селян – і чоловіків, і жінок, і малих дітей – кинути у в'язниці. А хто на панів працюватиме?

– Що ж нам робити? – питає цар розпачливо. – Сьогодні поміщиків убивають, завтра до мене доберуться. І все це через якогось там Шевченка!