Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

То була Шуліка. Шуліка в чорному плащі з буфами на рукавах і в ошатному капелюшку на голові. Тітка Ольга казала, що вона мала йти до священика на каву… Господи боже, чого ти привів її сюди саме цієї миті?

— Он що, ти мене як слід обмиєш, — мовила панна Шуліка зовсім не сердито — здавалося, це її навіть розважало. — З’явишся завтра до мене в кімнату о восьмій годині, й побачимо, хто кого обмиє.

— Добре, шанно Пуліко… — плутаючи слова, відповів Расмус. Він не тямився з ляку.

Панна Шуліка втомлено похитала головою.

— «Шанно Пуліко»… Просто не збагну, що сьогодні з тобою діється, Расмусе.

І вона пішла. Тепер Расмус знав, що його ніхто не врятує. Він напевне пропав, пропав навіки. Різок йому не минути, та він і визнавав, що заслужив їх. Не можна було безкарно наробити за один день стільки дурниць.

— Пусте, вона б’є не дуже боляче, — спробував його втішити Великий Петер. — Це зовсім не страшна кара. Нема тобі чого хнюпитись.

Та Расмуса досі ще не били різками, і він був певний, що не витримає такої кари. Нізащо в світі не витримає. Ох, чому він не сидить поряд із купчихою і не їде геть із Вестергаги! Отже, якщо все зважити, для нього лишається тільки одне — тікати. Він не переживе ночі з думкою про те, що вранці доведеться йти до панни Шуліки, щоб вона відшмагала його. Але ж не вирушить він у дорогу сам! Із ним мусить піти й Гуннар… мусить! Він побалакає з Гуннаром, проситиме і благатиме його, щоб той тікав разом із ним. Не можна гаяти часу. Годин за дві їм треба вже вирушати.

Нарешті цей довгий день скінчився. Пора було йти спати, але ніхто не квапився лягати. Панни Шуліки не було, і чергувала тітка Ольга. А діти її не слухали. Дівчатка ще скорилися, коли вона гримнула на них, але хлопців їй довелося заганяти в ліжко, мов упертих бичків. Нікому не хотілося заходити в спальню й лягати, коли надворі стояв такий чудовий, ясний літній вечір.

Расмус весь час тримався біля Гуннара і, коли вони роздягалися, прошепотів йому:

— Гуннаре, я вирішив тікати цієї ночі. Ти ж підеш зі мною?

У відповідь той дав йому доброго штовхана і сказав:

— Не верзи дурниць. Чого тобі тікати?

Расмус не хотів признаватись, що злякався різок, тому відповів:

— Досить із мене цього притулку. Я хочу пошукати собі іншого місця.

— Ну що ж, тікай, — спокійно мовив Гуннар. — Тільки шкода мені буде тебе, коли ти повернешся.

— Я ніколи не повернуся.

Його слова забриніли моторошно. Расмус сам здригнувся, коли їх вимовив. Він жив у Вестергазі з самого малку, не пам’ятав жодної іншої домівки й жодної матері, крім панни Шуліки. Справді страшно було собі уявити, що він має зникнути назавжди. Та й не міг він собі уявити, що вже не побачить Шуліки. Не тому, що любив її, а однаково… Колись, кілька років тому, одного вечора, як Расмусові стріляло у вусі, вона взяла його на коліна. Він був прихилився до її плеча, і вона заспівала йому: «Немає кращого на світі». Він тоді так любив її, ще довго любив і навіть мріяв, щоб у нього знов почало стріляти У вусі. Але у вусі йому вже не стріляло, панна Шуліка більше не турбувалася про нього і майже ніколи не гладила по голові, коли ввечері робила обхід. А тепер вона хоче відшмагати його. Буде більше ніж справедливо, як він утече. А однаково… Йому самому здавалися страшними слова: «Я ніколи не повернуся».

Та ще й Гуннар. Каже, що не тікатиме з ним. Отже, Расмус і його більше ніколи не побачить. А це найгірше з усього. Уявити собі, що він не побачить більше Гуннара, найкращого свого приятеля! їхні ліжка стояли поряд, вони сиділи в школі на одній лавці й колись стали побратимами: за курником прокололи собі пальці і змішали свою кров. А тепер Гуннар не хоче тікати з ним! Расмус аж розсердився на нього.

— Ти що, думаєш справді обрости мохом у Вестергазі?

— Ми побалакаємо про це, коли ти повернешся, — відповів Гуннар.

— Я ніколи не повернуся, — запевнив його Расмус і від своїх слів знов здригнувся.

Того вечора у спальні було гамірно. Адже Шуліка пішла в гості, а з тітки Ольги можна скільки завгодно варити воду, сказав Великий Петер. Хлопці билися, жартували, викидали різні коники і все не хотіли лягати, аж поки з’явилася тітка Ольга, червона з люті, й заявила, що розкаже все панні Шуліці. Тоді вже довелося залізти в ліжка. Але й там не обов’язково було спокійно лежати і чекати сну.

— Я королівської крові, — почав Альбін у своєму кутку. Він завжди так починав, тому його прозвали «Альбін королівської крові». Він запевняв, що його батько походить із королівської родини й що сам він опинився у Вестергазі помилково.