Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

Він прислухався, похоловши з ляку. Мабуть, є ще невеличка надія, що завідувачка зайде через веранду.

Даремна надія! Ось її хода вже почулася в сінях, ось вона береться за дужку дверей. Расмусові закляклі ноги раптом ожили, і він шаснув під складаний стіл. Потім натяг і обсмикав скатертину, щоб якомога більше затулити себе. Наступної миті панна Шуліка була вже в кухні. Расмусові здалося, що настала його остання година. Бо хіба така нажахана людина може вижити? Серце його мало не вискакувало з грудей.

Білої літньої ночі у великій старомодній кухні було добре видно кожен куток. Панні Шуліці досить тільки ледь опустити очі, і вона помітить Расмуса, що сидить під столом, наче переляканий заєць.

Та в панни Шуліки, видно, було на думці щось інше. Вона спинилася посеред кухні й замурмотіла сама до себе:

— Клопіт… клопіт… Самий клопіт, і більше нічого!

Хоч який Расмус був нажаханий, а однаково це мурмотіння вразило його. Який у завідувачки був клопіт? Подумати тільки, він так і не довідається, який у неї клопіт. Бо ж він бачить її востаннє. Принаймні сподівається, що востаннє.

Панна Шуліка, стоячи посеред кухні, вийняла з капелюшка шпильку. Потім тяжко зітхнула і вийшла з кухні. Двері, легенько хряснувши, зачинилися за нею, і Расмусові здалося, що кращого звуку він не чув у житті.

Він і далі сидів під столом, напружено прислухаючись. Так він почекав кілька болісних секунд, тоді якомога швидше виліз на підвіконня, незграбно стрибнув униз і опинився в траві. Трава була мокра від роси і здалася йому, босому, холодною. Повітря теж було прохолодне, зате дихалося ним легко. Це було повітря волі. Так, він став вільний, хвалити бога, тепер він вільний!

Та радість його виявилась передчасною. Пролунав звук, який так його налякав, що він мало не збожеволів. Вікно в кімнаті панни Шуліки нагорі зненацька відчинилося. Расмус почув, як дзенькнула защіпка, й побачив у ньому високу темну постать панни Шуліки, що дивилася в його напрямку. З розпачу він притулився до стовбура яблуні так, ніби хотів прирости до нього. І затамував подих, чекаючи, що буде далі.

— Там є хтось? — гукнула панна Шуліка.

Расмус затремтів від того голосу, який так добре знав. Він розумів, що найкраще озватися до неї, перше ніж вона помітить його. Буде гірше, якщо він мовчатиме. Але губи в нього так тремтіли, що він не міг вимовити й слова, тільки стояв, нажахано втупивши очі в темну постать у відчиненому вікні. Йому здавалося, що панна Шуліка дивиться просто на нього і ось-ось погукає його на ім’я.

Дивно, але вона не погукала його, а зненацька знов зачинила вікно і зникла в кімнаті. Расмус відітхнув з полегкістю. Він невиразно бачив її в глибині кімнати. Та ось вона ввімкнула світло, в кімнаті стало видно, і він помітив тінь панни Шуліки на стіні з блакитними шпалерами та фотографією королівської родини. Подумати тільки, він більше ніколи не побачить цієї фотографії і картини з зображенням Ісуса перед Пілатом, що висіла на протилежній стіні. Шкода, бо на них так приємно було дивитися, коли доводилося з якоїсь нагоди заходити до кімнати панни Шуліки. Та тепер, хвалити бога, такої нагоди вже не буде, завтра о восьмій він не прийде до неї, цього він уже був певен, і нехай собі тими картинами милується хто хоче.

Йому кортіло швидше піти геть, проте він не міг відірватися від стовбура, поки довга тінь танцювала по стінах. Було страшно й цікаво стояти тут, у садку, і дивитися на Шуліку, коли вона цього не знала.

«Прощавайте, люба моя, — подумав Расмус, — ви могли б частіше гладити мене вечорами, тоді б я напевне залишився, а так прощавайте, люба моя, бачите, як воно виходить».

Може, панна Шуліка почула, що він думав? Бо вона опустила завісу. Наче попрощалася з ним. Наче замкнула від нього цілий Вестергазький притулок і залишила його самого надворі серед ночі.

Расмус і далі стояв у затінку яблунь і дивився на будинок, що був його домівкою. Це був білий старомодний будинок, і тепер, уночі, з темними шибками, оточений темними крислатими деревами, він здавався дуже гарним. Принаймні Расмусові здавався гарним. Бо тітка Ольга казала, що це жахлива стара руїна, в якій неможливо підтримувати чистоту. Певне, що є кращі житла. Він повинен знайти собі справді гарне місце — адже на світі є багато купчих.

Расмус побіг мокрою травою поміж яблунями до брами. За нею в’юнилася дорога. Літньої ночі вона була схожа на широку сіру стрічку. І Расмус побіг тією стрічкою…