Всеволод Нестайко - Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)

Шурочка приклала палець до губ, і вони з Таєю звернули в кущі, покрадьки наблизились.

На дорозі великими літерами було написано: «Весь». А під ним здоровеннецька, метра на півтора п'ятірка… з хвостиком. Саме в ту мить, як дівчата наблизились, Андрюха закінчував виводити отого хвостика.

Дівчата встигли тільки роззявити роти від здивування, як Андрюха вже підвівся, ще раз озирнувся злодійкувато і потрусив у бік табору.

– Так от хто ті п'ятірки з хвостиком виставляв! – почервоніла Тая. – А Люба, значить, приносила і клала на парти, – сказала Шурочка. – Але Андрюху чіпати не будемо, побалакаємо з Любою…

… Люба так розгубилася, що не одразу й відповіла. Потім зітхнула і схилила голову:

– Йому так хотілося, щоб була таємниця… І він же не двійки, не одиниці… П'ятірки ставив… Розумієте, я весь час розказувала про наш клас. І от якось розказала про Кума Цибулю, про ту історію з яблуками. Андрюха й каже: «Знаєш, а його треба відзначити. Давай йому п'ятірку поставимо». І ото вивів на аркуші з мого зошита п'ятірку з хвостиком. Він чогось двійку саме так пише… І сказав, щоб я нищечком поклала Куму Цибулі на парту і нікому щоб нічого не говорила… Ну, я й мовчала… Тільки не думайте, що він і мені написав. Ні-ні!.. Це вже я не знаю хто, це вже хтось інший…

– А я знаю хто, – сказала Шурочка. – Тобто не знаю, а думаю…

– Аллочка? Правда? – підвела на неї погляд Тая.

– По-моєму, вона…

Люба чомусь почервоніла, потім прохально подивилася на дівчат:

– Тільки ви не кажіть йому, добре?… Хай він думає, що ніхто не знає. Він так хоче, щоб була таємниця…

– Авжеж… авжеж, – почервоніла Тая.

– Не скажемо. Хай думає, – кивнула Шурочка.

Так перестала існувати перша таємниця п'ятого «А» класу.

А через півгодини зовсім випадково розкрилася й друга.

Оті двоє міліцейських машин, що супроводжували автобуси, провівши їх до табору, зранку поїхали собі назад у Київ. А оце надвечір приїхали знову. Оскільки доросла бригада, до якої приєдналися й шофери автобусів, ще свою роботу не закінчила, міліцейським машинам довелося чекати. І, певна річ, їх оточили хлопці. Ну що б то були за хлопці, які б не оточили міліцейські машини і не скористалися з можливості поговорити про різні кримінальні випадки, про шалені погоні й переслідування!..

І от Ігор Дмитруха, між іншим, спитав білявого з пшеничними вусиками автоінспектора-лейтенанта, що стояв, опершись на радіатор машини:– Скажіть, а ви не знаєте випадково, знайшли того хлопчину, що сумку з грошима міліції підкинув?

– Уяви собі, що якраз випадково знаю, – усміхнувся лейтенант. – Друг мій у тому райвідділі працює… Знайшли її, виявляється, кілька людей бачило. Описали, і по тому словесному портрету знайшли. До речі, дівчинка, а не хлопець. Не з вашої, правда, школи. Взагалі з іншого району, з Дарниці. Випадково у тому скверику була. У неї там бабуся навпроти живе. Скромна така, сором'язлива, каже, дівчинка. Не пам'ятаю точно, як звуть. Але знайшли. Він мені якраз учора казав…

– Ха-ха! – розплився в усмішці Ігор Дмитруха. – 3 іншої школи! Дівчинка! Ха-ха!.. А вони думали, що з їхнього передового «А». Розігналися!.. А це чужа. Авжеж! Я так і думав. Не міг ніхто з їхніх таке зробити. Не ті кадри… Мілкота!

Спасокукоцький і Кукуєвицький весело захихикали. А Галушкинський і Монькін навіть зареготали вголос.

– А от і ті, ті кадри! Неправда! – вигукнув Валя Тара-ненко.

– Обізвався! Геройський кадр! Ха-ха! – презирливо кинув Дмитруха під дружний регіт «бешників».

Валя втягнув голову в плечі. Хлопці-«ашники» промовчали. Якось важко говорити про самих себе, що ми, мовляв, не такі. А дівчат з «А» поблизу не було. І тому в цьому ігровому епізоді, як люблять говорити спортивні коментатори, їхнє («бешників») було зверху.

І хоч вони й розуміли, що «бешники» беруть реванш за поразку в змаганні, настрій у наших хлопців трохи підупав. Неприємно, коли хтось сумнівається у твоїй здатності на благородний учинок…

І от цей незвичайний трудовий день закінчився… Табору не впізнати!

Все кругом чисто. Білі корпуси виблискують ясними вікнами у промінні призахідного сонця.

Над естрадою – червоний транспарант із білими літерами: «Вітаємо першу зміну! Радісної вам праці! Веселого вам відпочинку!» А на величезній клумбі висаджено квітами: «Ласкаво просимо!»

Любо глянути, коли всюди така краса. А особливо – коли це справа твоїх рук.

Автобуси вже заповнені. Он біжить останній пасажир – шестирічний Андрюха, що був десь завіявся, чим немало схвилював Глафіру Павлівну. Батьки чомусь хвилювалися менше. От уже й він сидить на передньому сидінні біля вікна.