Всеволод Нестайко - Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)

– Носить же музикант свою скрипку або віолончель з собою, – усміхається Іринарх Іванович. – І нічого. А для справжньої робочої людини інструмент – все одно, що для музиканта скрипка… Ну, звичайно, дорогі товаришочки сини й дочки, токарного верстата не понесеш. А от ножівку, терпуг, плоскогубці, молоток, рубанок – завиграшки. Якось звикаєш до свого інструменту. І чужий молоток уже не такий замашний, і чужий рубанок не так стружку зніма…

Ні, немає в Іринархові Івановичу нічого дивного. Але людина він надзвичайна.

Його уроки праці не лише уроки праці, а й уроки історії нашої країни.

На своїх уроках Іринарх Іванович весь час щось розповідає. А розповісти йому є що.

Іринарху Івановичу далеко за шістдесят, а може, навіть і за сімдесят, але він іще міцний, як той дуб. Почав трудовий шлях він у дванадцять років. І ким тільки у своєму житті не був – і слюсарем, і столяром, і трактористом, і бетонником, і муляром, і штукатуром, і електриком, і монтажником… – усі, мабуть, професії робочі опанував.

– Як десантник, – сказав Дениско.

І куди тільки не кидала Іринарха Івановича доля. Він працював на будовах у різних кутках землі…

Він багато працював. Будував мости… А по війні відбудовував зруйновані будівлі, багато працював на новобудовах.

Неспокійний був у нього характер. Любив Іринарх Іванович нові враження. Любив бути, як він казав, на передовому рубежі епохи.

– І працю любив «оперативну», як я її називаю, – говорив він. – Щоб зробив – і зразу бачиш, що ти зробив. І чи потрібно це людям.

Потім будував він у Києві нові райони – Русанівку, Березняки, Оболонь.

На Оболоні з ним сталося нещастя: впала бетонна плита і розтрощила йому ногу. І хоч віку нього й так був майже пенсійний, а тут ще й інвалідність, не захотів Іринарх Іванович сидіти вдома. Пішов у школу вчителем праці.

– І нітрохи не шкодую, що життя мені підкинуло на закуску таку петрушку, як я її називаю, – усміхався Іринарх Іванович. – Ото товчуся з вашим братом-калістратом і не скучаю, дорогі мої товаришочки сини й дочки. Подобається.

Треба сказати, що й п'ятому «А» (як і всій, правда, школі) дуже подобалися уроки Іринарха Івановича. Навіть Гришка Гонобобель на уроках праці мовчав і тільки носом шморгав, випилюючи якогось гачка і слухаючи в той же час оповідання Іринарха Івановича.

Цей рік для їхньої школи був дуже знаменний. От-от мав відкритися шкільний табір праці й відпочинку. У лісі за тридцять кілометрів від Києва по дорозі на Обухів.

Допомогли побудувати табір шефи школи – екскаваторний завод, на якому працював Микола Іванович Яременко, тато Івасика й Тіни.

Та не тільки він працював на цьому заводі. У школі вчилося багато дітей, чиї батьки працювали на екскаваторному заводі. У їхньому мікрорайоні було кілька будинків екскаваторного.

І от завдяки енергії Вадима Григоровича (що, як ви пам'ятаєте, дорівнювала енергії ядерного реактора) і активній підтримці батьків удалося побудувати шкільний табір праці та відпочинку.

Вадиму Григоровичу дуже хотілося урочисте відкриття табору приурочити до кінця навчального року і першу зміну «запустити» одразу після іспитів.

Але, як це нерідко трапляється, будівельники трішечки не впоралися, не вкладалися в терміни. Тому було вирішено влаштувати батьківський недільник і довести шкільний табір до кондиції, як сказав Вадим Григорович.

Це стало відомо в останній день занять, перед останнім дзвоником.

– Слухайте! – сказала раптом Шурочка. – А давайте й ми попросимось. Старшокласники не можуть – у них екзамени. А ми запросто.

– Ой! Правильно! Давайте! – підхопили всі. – Це ж так цікаво!

– А фо?… Можна! – сказав Боцман Вася.

– Категорично! – кивнув Ромчик Лещенко.

Навіть Гришка Гонобобель, який усі благородні ідеї спершу під усякими приводами намагався завалити, цю підтримав одразу:

– Годиться!.. Свіже повітря… Ліс… У сищиків-розбійників пограємось… Ріо-де-Жанейро!

– Ми не гратися їдемо, а допомогти довести табір «до кондиції», – строго сказала Шурочка.

– Я пожартував… Ги-ги! – гигикнув Гонобобель.

Глафірі Павлівні ідея теж сподобалася, але вона вирішила все-таки для певності порадитися з Вадимом Григоровичем. Вадим Григорович ідею п'ятого «А» гаряче підтримав:

– Прекрасно!.. Молодці!.. І п'ятий «Б» загітуємо!.. Четверті, звичайно, ще ранувато, а п'яті, тобто навіть вони вже шості, саме враз. Все! Вирішено! Замовляю автобус із супроводом.

І от у неділю вранці п'ять автобусів, два дитячі (кожному класові по окремому) і три дорослі, рушили по Обухівському шосе.