– Десантник мусить уміти все, – говорив Валера. – Це воїн-універсал. Парашутист, альпініст, моряк, танкіст, сапер… Немає військової та й мирної справи, яку б не вмів робити десантник.
Якщо треба – керуватиме торпедним катером, якщо треба – поведе літак. Один десантник мусить зуміти обеззброїти і знешкодити кількох ворогів… І разом з тим десантник – добра людина. Завжди допоможе, завжди підтримає, ніколи не кине людину в біді…
Дениско слухав і дивився на Валеру закоханими очима… Але часу було дуже мало, Валера тоді зміг подарувати Денискові лише одну годину.
І от нарешті Валера відслужив і повернувся додому.
Життя Денискове одразу ж змінилося. З першого ж дня.
О сьомій ранку Валера дзвонив у Денискову квартиру:
– Солдат Дениско! Підйом! На зарядку виходь!
Дениско з Валерою бігли у двір робити зарядку, а тоді «водні процедури» – милися до пояса холодною водою. Денисків тато у цей час завжди ще спав, тому що ночами писав докторську дисертацію.
Потім Дениско, поснідавши, біг до школи, а Валера на роботу – він уже працював шофером таксі й заодно вчився на вечірньому в політехнікумі.
Якось у неділю вони поїхали кататися на велосипедах. Дениско вже мав свого велосипеда і їздив як скажений (так казала мама).
Виряджаючи Дениска з Валерою, та ж таки мама стурбовано наставляла:
– Ви ж дивіться обережно! Такий рух! Дениско! Валеро!
Валера зробив заспокійливий жест:
– Тьотю Галю! Тримайте себе в руках. У ввіреному мені підрозділі все буде гаразд!
І вони поїхали. Валера попереду, Дениско за ним. Як і колись, вони поїхали туди, на схили, де Петрівська алея. Був ранок, іще було безлюдно. Жовтень на дніпровських схилах особливо гарний: у які тільки відтінки кольорів – од багряного до жовтогарячого – розфарбовує він дерева!.. А опале листя як пахне!
Вони їхали мовчки, зачаровані красою осені. Зненацька попереду в кущах зчинився якийсь підозрілий шарварок. Валера загальмував. Дениско теж.
Троє пожмаканих «з похмілля» здорованів оточили худенького юнака і говорили щось погрозливе. Юнак намагався вирватися, але вони його не пускали.
Валера зліз з велосипеда, поклав його на землю. Обернувся до Дениска:
– Ти близько не підходь! Чуєш?!
А сам швидко пішов до кущів. Ще здаля гукнув:
– Гей! У чім справа?
Один зі здорованів, патлатий, зарослий щетиною, визвірився на нього.
– Ану хиляй звідси! Ну!
– Що таке? – продовжуючи наближатися, спитав Валера у юнака.
– Та от… Гроші вимагають… – тихо пробурмотів юнак. Патлатий, опустивши голову і напруживши бичачу шию, грізно посунув назустріч Валері:
– Ну, ти! По землі розмажу!
– Врубай йому!
– Чого дивишся! – докинули ззаду ті двоє. Патлатий розмахнувся і…
Все сталося так блискавично, що Дениско навіть не встежив, як саме діяв Валера. Бачив тільки, що Валера перехопив руку патлатого, присів, крутнувся, швиргонув його через себе, і патлатий, скрикнувши від болю, полетів у кущі. А Валера вже кинувся на тих двох. І вже другий, збитий із ніг блискавичним прийомом, покотився по схилу. Третій не став чекати своєї черги, а сам стрибонув у кущі та зник.
Брутальна лайка і тріск у кущах почали швидко віддалятися…
Юнак спершу отетеріло озирався, потім пробелькотів:
– Спасибі!.. Спасибі!.. Дякую!..
І кинувся бігти у протилежний від кущів бік. Вже на бігу обернувся і ще раз крикнув:
– Дякую!.. – і зник під Чортовим мостом на шосе.
Валера підняв із землі велосипед, ніяково глянув на Дениска:
– Не кажи тільки дома нікому… Гаразд? Жінки таких речей не розуміють. Особливо мами. Не будемо хвилювати їх. І твою. І мою.І Дениско аж захлинався від захвату… От Валера! Ну, Валера! Оце Валера!..
То ким, скажіть, після цього можна мріяти стати?
Лінгвістом?
Не смішіть мене!
Але в п'ятому «А» про Валеру Соколенка ніхто нічого не знав.
Дениско був не з балакунів, не любив патякати про свої справи.
Того ж то всі й здивувалися, коли дізналися, що Дениско хоче стати кадровим військовим, десантником.
А дізналися, до речі, теж зовсім випадково.
До Галочки Семенової, що сидить за однією партою з Дениском, приїхали з Ташкента гості. Родина Рахімових – тато, мама і двоє синів – Хамід (другокласник) і Батир (п'ятикласник).
Правду кажучи, приїхали вони не до Галочки, а до її батьків. Батьки з родиною Рахімових дружили давно, ще з дідів. Діди Рахімов і Семенов воювали разом, разом лежали в госпіталі й День Перемоги зустріли разом у Берліні. І діти їхні дружили. Коли Ташкент постраждав від землетрусу, Семенови – і старший, і молодший (тоді ще студент) – їздили відбудовувати столицю Узбекистану. І отепер Рахімови приїхали до Києва. Правда, не у повному складі. Вдома ще лишилося троє дітей. Всього їх у Рахімових було п'ятеро.
Читать дальше