Всеволод Нестайко - Таємничий голос за спиною

— От з цього й треба починати. Ти був знервований. А вдача у тебе вразлива з дитинства. Під впливом розповіді хлопця, та ще й того сліду на мокрій землі, схожого на підкову, тобі й вчулося…

— Ні, Толю… не вчулося. — Горбатюк похитав головою, — То не була слухова галюцинація. Я виразно чув і голос — хриплуватий басок — і цокіт копит.

— Ну, добре, залишимо поки що це… Ти хоч не кажи нікому, особливо хлопцеві.

— Та поки що не казатиму. Звичайно.

— Розкажи про свою розмову з директоршою.

— Нічого конкретного розмова поки що не дала. У десятому «а» учні різні. Є серйозні, які готуються до вступу в інститути, вчаться — ніколи, як то кажуть, і вгору глянути. А є й лайдаки, шумовиння — у голові лише дискотеки, «важкий метал», шмотки, закордонна апаратура, відео і те-де. Вона запевняє, що відвертих наркоманів, тих, що на шприц сідають, нема. Але є групка, що гуртується навколо Валери Лобуренка, сина директора кооперативного кафе, — поведінки небездоганної. І випивають, і гуляють, і, здається, травку покурюють. Того Валеру двічі навіть затримували. За бійку. Один раз — на стадіоні, з фанатами. Вдруге на концерті рок-музики.

— Стривай-стривай, Валера, кажеш? А як того вусатого звали, що з туалету вийшов?

— Теж Валера. Але то дев'ятикласник.

— Треба перевірити. Хлопчик міг помилитися. Для п'ятикласника десятикласник і дев'ятикласник — різниця невелика.

— Це вірно.

— От уже й щось конкретне. Це не таємничий голос за спиною, не цокіт невидимих копит. А живий десятикласник. Ниточка для версії.

Був пізній вечір. Вони сиділи на балконі дванадцятого поверху і дивилися, як миготять унизу вогні міста.

Їхні квартири були поряд, на одній площадці. Так уже склалося: друзі дитинства, що сиділи за однією партою в школі і в інституті, вони зараз були й сусідами. Вони одержували квартири одночасно у відомчому будинку і попросили, щоб їх поселили разом. Добре, коли поряд вірний друг, коли є з ким порадитися. Особливо коли ти слідчий і стикаєшся з такими ситуаціями, що однієї голови буває замало. Недарма у Шерлока Холмса був Доктор Ватсон…

А Женя Кисіль у цей час лежав на тахті і ніяк не міг заснути. Він все згадував і згадував те, що відбулося в алеї парку. І серце його калатало, як дзвін.

Йому так хотілося поділитися, розказати мамі, татові, але капітан Горбатюк узяв з нього слово, що він поки що нікому нічого не говоритиме.

На стіні проти тахти висіла картина. На картині, схрестивши ноги, сидів і грав на бандурі козак з оселедцем у червових шароварах. Поряд з ним стояв тонконогий гривастий красень-кінь. На небі висіла крива шаблюка, гранчаста пляшка, пістоль і капшук з порохом чи табакою.

То був козак Мамай, славнозвісний герой мальованого українського фольклору.

Тато купив цю картину у художньому салоні після того, як прочитав химерний роман Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай і чужа молодиця». Читаючи роман, тато дуже сміявся, захоплено вигукував і хвалив автора. У романі невидимий козак Мамай скакав на невидимому коні і творив різні дива.

Жені дуже подобалася картина і образ козака Мамая. Він навіть почав писати про нього поему. Про те, як злі темні сили полонили козака, заточили десь у підземелля, а невидимий кінь втік.

Зараз, лежати в ліжку, Женя, як завжди перед сном, дивився на картину. Вечір був місячний, і сріблясте світло осявало козака з бандурою. Мамай дивився прямо на Женю.

І враз несподівана думка майнула в голові: «А що як у парку то був… козак Мамай? Він же буває невидимий І кінь невидимий?» Ця думка збентежила Женю, і він почав сам себе умовляти: «Ну, що ти, їй-богу! Козак Мамай вигадка, герой фольклору, та ще й мальованого. Тато ж казав. Так можна і в чорта з рогами повірити! Дурником якимось стаєш, дорогий Женю»…

І раптом…

Раптом козак Мамай на картині усміхнувся й підморгнув Жені.

Женю аж підкинуло. Невже здалося? Що це з ним робиться?.. Суцільна якась химерія. Може, хвороба нервова починається…

Він крутився години півтори, не міг заснути. І все позирав на картину. Але Мамай був незворушний. Більше він не усміхався і не підморгував.

Про те, що капітан Горбатюк теж почув таємничий голос і цокіт копит, Женя, звичайно, не знав.

Прокинувшися вранці, Женя вже не був певний — чи справді усміхався й підморгував йому козак Мамай, чи це йому наснилося.