Всеволод Нестайко: Таємничий голос за спиною

— Ну, по-перше, тепер підстав хвилюватися менше, ніж було. Син ваш живий. Це ясно. І це головне. А щодо голосу — телефон, та ще міжміський, як ви кажете, може так спотворити голос, що його й рідна мама не впізнає. Що в даному разі й відбулося.

— Ви думаєте? А чого він сказав «Не мій голос»? Що це означає?

— Ну… може, хотів сказати, що застудився, захрип…

— Ні. Ніякої хрипоти. Голос дзвінкий… Але не його. Не його. Що це може бути? Може… може, його викрали?..

— Хто?

— Якісь… мафіозі. Зараз же пишуть, що і в нас…

— Наскільки мені відомо, ви не підпільні мільйонери, ніякими аферами не займаєтесь, отже, викрадати вашого сина нікому немає жодного сенсу. А просто так дітей не викрадають.

— Але що ж тоді думати? Що? — майже істерично вигукнула мати.

— Заспокойтесь. Візьміть себе в руки. Ми постараємося зробити все, щоб знайти вашого сина.

— Я вас благаю! Я вас прошу!.. Пробачте… Пробачте… До побачення…

Поклавши трубку, капітан Горбатюк переказав другові цю несподівану й дивну телефонну розмову.

— Ну, що скажеш?

— Скажу, що той твій «пропащий» п'ятикласник — свиня, точніше — порося. Не жаліє матері. І я б із задоволенням нам'яв йому вуха. Як колись мені тато. Хоча це нічого не дає. Бо потяг до авантюр у цьому віці нездоланний. Ти ж сам пам'ятаєш. Якщо вдача мандрівна, то…

— Куди ж його все-таки погирило? Сказати, що знайдемо, легше, ніж знайти. Але я мусив її заспокоїти…

— Думаю, він з'явиться сам.

— А я, значить, сиди і жди біля моря погоди?

— А що ж ти можеш зробити?

— Сьогодні, мабуть, уже нічого. А завтра зранку поговорю з Вітасиком Граціанським. Для початку.

Але поговорити з Вітасиком Граціанським капітану Горбатюку не вдалося. Бо Вітасик Граціанський у понеділок зранку до школи не прийшов. Удома його не виявилося теж. Ні його, ні батьків.

На роботі у Бориса Борисовича Граціанського були дуже здивовані:

— Ні! Не у відпустці. Має бути. Не попереджав. До того ж сьогодні збори. Всього колективу, і Борис Борисович робить доповідь. Про перебудову. Дивно. Дуже дивно. Може, зламалася машина. Не дзвонив. Ні.

В Інституті, де викладала Елеонора Іванівна Граціанська, теж хвилювалися:

— У неї ж сьогодні три пари… Хоч би попередила. Це просто безвідповідальність! Мусимо доповісти деканові.

Капітан Горбатюк навів довідку в управлінні — серед дорожніх аварій машина Граціанського не зареєстрована.

П'ятий «б» вирував. На уроках вчителі навіть не робили зауважень за розмови.

— Ой! Ви знаєте, ви знаєте, я відчувала, що щось станеться, — взявшися рукою за щоку, хитала головою Милочка Петриківська. — Вітасик був такий дивний у суботу. Просто абсолютно на себе не схожий. Абсолютно!

— А Дорошенко!.. Хто б подумав?! — жахалася Оксана Фіцелович. — Такий начебто скромний, тихий… і раптом так загадково зник… Ще й дзвонив звідкись не своїм голосом. Дивина!

— Це мафія! Я вам кажу! — рубав рукою повітря Шурик Дармовис. — От побачите, будуть щось вимагати. Просити викуп.

— Або вб'ють, — сказав і втягнув голову в плечі Вова Шпиндель (аж самому стало страшно). Ніколи Женя Кисіль не користувався такою увагою й популярністю. На перерві його оточував такий гурт учнів, який оточує хіба що знаменитих кіноакторів. Він стільки разів уже повторював свою розповідь, що вивчив її напам'ять.

У туалет на третьому поверсі було справжнісіньке паломництво. За своїм прямим призначенням цей заклад того дня не працював зовсім. Двері його не зачинялися. Сунули всі — від першого до десятого класу. Навіть цікаві дівчата дозволили собі кидати туди оком (хоча туалет, як ви розумієте, був хлопчачий). Обмацували стіни, вікно, двері, навіть зазирали туди, куди зазирати було безглуздо.

Причому раз у раз хтось жартував, хихикав, і на мить вибухав сміх, та одразу знаходився хтось, хто говорив: «Ви що?! Може, хто його зна, а ви…»

Жені Кисілю було не до сміху.

Порожнє місце за партою поряд з ним, де завжди сидів Вітасик Дорошенко, бентежило і лякало. І те, що Вітасик так таємничо зник саме тоді, коли Женя хотів з ним помиритися, сповнювало серце тривогою і почуттям вини. Нащо він йому говорив про ті заздрощі? Ну й що — хай би собі заздрив. Подумаєш. Не говорив би — вони б не посварилися. І нічого б, може, не трапилось. А тепер…

Як сумно й самотньо йти після школи додому через безлюдний парк!