Всеволод Нестайко: Таємничий голос за спиною

— Ич, паразит, — пхикнув Вітасик Дорошенко.

Ще й не побачивши навіть Граціанського, він уже вперше йому позаздрив. Вітасик Дорошенко ніколи не був у Криму, тим паче у Коктебелі.

Коктебель! Це звучало по-іноземному, все одно, як Ніцца, Біаріц, Марсель… І викликало в уяві синє море, білі кораблі, пальми на набережній, по якій походжають туди-сюди прекрасні кінозірки й пихаті мільйонери у запаморочливих іноземних шмотках…

— Чому паразит? — смикнула плечиком гарненька Милочка Петриківська. — Якби тебе повезли, і ти б поїхав. Просто заздриш.

Вітасик почервонів. По-перше, тому що це сказала Милочка. Що б вона не говорила, він завжди червонів. По-друге, тому що воша влучила у самісіньке, так би мовити, «яблучко».

— А от і паразит! — сказав Женя Кисіль. — У Коктебель їздять самі паразити, хабарники та м'ясники.

Що б не сказала Милочка, Женя завжди заперечував. До того ж він був Дорошенків друг з першого класу.

— Ну от не люблю, коли не знають і патякають! — підтримала Милочку Оксана Фіцелович. — Не бачили ще хлопця у вічі, а вже обзивають. От не люблю! Подивилися б на себе!

— Є на що дивитися! — пхикнула Милочка. Вітасик знову почервонів.

— Є чи не є, а все моє! Подумаєш, красива, як свиня сива! — Женя любив римувати.

Одне слово, як бачите, ще до своєї появи Вітасик Граціанський викликав у класі гарячі розмови і навіть дискусію.

І от він з'явився.

— Салют, чуваки! Привіт, чувихи! Ну, як у вас тут атмосфера? Жити можна? Кисень не перекривають?

Очі його весело іскрилися. Збентеженості, ніяковості, як це буває у новачків, не помічалося анікрихти. Стрункий, кучерявий, гарний, з блискотливими карими очима Граціанський одразу сподобався дівчаткам. І від перших же його слів вони охоче, поблажливо захихикали.

Хлопці хотіли втерти йому носа, і Шурик Дармовис вже навіть вигукнув:

— Диви, який шустрик! От я тобі зараз…

Але Граціанський миролюбно схилив голову набік і голосом кота Леопольда з мультфільму проказав:

— Реб'ята, давайте жить дружно!

Всі засміялися. Конфлікту не вийшло.

На Граціанському була фірмова джинсова «варьонка», адідасівські кросовки, на лівій руці пластмасовий електронний годинничок (японський). Вітасик перехопив затуманений погляд Милочки, спрямований на Граціанського, і в нього замарудило в грудях.

Так почалися муки заздрості Вітасика Дорошенка.

Граціанський виявився дуже компанійським хлопцем і з кожним днем завойовував усе більші й більші симпатії класу. Уже й хлопці дивилися на нього з інтересом, а деякі навіть із захопленням. І Шурик Дармопис кинув Вовку Шпинделя і пересів до Граціанського, щоб грати з ним на уроках у «морський бій». На перервах навколо Граціанського завжди юрмився великий гурт однокласників, які, роззявивши рота, слухали його дотепні теревені. А теревенити Граціанський був гараздий; то він розповідав про письменницький будинок творчості у Коктебелі, де бачив на пляжі найзнаменитіших письменників у самісіньких плавках (він з батьками відпочивав по сусідству у пансіонаті «Голуба затока»). То розповідав про Піцунду на Кавказі, про озеро Ріцу, про мавпячий розплідник у Сухумі, де його мало не вкрав орангутанг. То про Юрмалу на Балтиці, де ходив у море на справжньому риболовецькому траулері і трохи не впав за борт… То про захоплюючу мандрівку па пароплаві по Єнісею. Здається, весь Радянський Союз об'їздив з батьками той чортів Граціанський.

А Вітасик Дорошенко, крім села Війтівці на Вінничині, де жила його бабуся, та Дніпропетровська, де жило дядько з тіткою, ніде в житті ще й не був.

Незабаром весь клас уже признав Вітасика Граціанського. Лише Вітасик Дорошенко та Женя Кисіль зберігали ворожий нейтралітет. Відверто виступати проти нього вони вже не наважувалися. Але й поділяти захоплення однокласників не могли. Коли Милочка говорила з Граціанським, Вітасик мовчки зціплював зуби і червонів, а Женя намагався сказати їй щось ущіпливе. Та Милочка в їхній бік навіть не дивилася і уваги на їхні «демарші» не звертала аніякісінької.

Батько Граціанського був якимось начальником у торговельній мережі, і переїхали вони у цей район тому, що одержали квартиру у новому будинку. То був будинок так званого покращеного планування — з двоповерховими квартирами і фінського сантехнікою, про який, зітхаючи, говорили в усіх чергах їхнього мікрорайону. В тому незвичайному будинку одержали квартири і люди незвичайні — футболісти, хокеїсти, заслужені артисти, лауреати і відповідальні працівники. Головною причиною зітхань у чергах була не стільки ота казкова двоповерховість квартир, скільки фінська сантехніка і серед тієї сантехніки одна річ, про яку говорилося, стишуючи голос, червоніючи й опускаючи очі. То була річ сороміцька і називалася вона «біде» (з наголосом на кінці).