Всеволод Нестайко - Таємничий голос за спиною

— Пробачте! — Капітан козирнув, — Дозвольте кілька питань.

— А що таке? — «Культурист» глянув на Женю, і якби поглядом можна було спопеляти, від Жені лишилася б на тротуарі жменька попелу.

— Та от… хотілося б, пробачте, дізнатися, з якого ви райвідділу?

— Що?.. — Він знову блиснув на Женю. — А-а… То я пожартував…

— Дотепний жарт. Будь ласка, ваші документи.

— Що-о? А з якої це речі? — Дядько дивився нахабно й визивно.

— Пробачте, ми розслідуємо зараз одну справу, і, думаю, вас не образить…

— А причому тут я до ваших справ?

— Ваша агресивність починає здаватися підозрілою, — капітан говорив дуже ввічливо, але твердо. Здоровань не витримав і потягся своєю величезною рукою до кишені. Витяг посвідчення, простягнув капітанові. І тільки тут Женя помітив на його куртці значок майстра спорту.

— Ще раз пробачте, товаришу Шипуля, але чи не будете ви ласкаві пояснити, чим вас так зацікавили вікна й балкон квартири Граціанських?

— Яких Граціанських? Не знаю ніяких Граціанських. — Шипуля явно нервував, — Я нікуди не дивився… Та що ви мене допитуєте? Що вам треба? Я нічого протиправного не робив. Пацан вам щось наплів, а ви… Не маєте права! Недарма, недарма пишуть про зловживання міліції.

— Та ви не гарячкуйте. Ніхто вас не допитує. Можете не відповідати. Ще раз пробачте. Будь ласка! — Капітан простягнув Шипулі посвідчення. — А документ, між іншим, не дійсний. Ще позаторік треба було продовжити.

Шипуля нічого не сказав, мовчки взяв посвідчення, мотнув головою й пішов.

— До побачення! — у спину йому гукнув капітан. Шипуля обернувся.

— Мені з вами бачитися ні до чого. Прощайте!

І, вже не обертаючися, завернув за ріг.

— Хто він? — спитав Женя.

— Тренер з боротьби самбо. По-моєму, колишній. Спасибі тобі, Женю, за оперативність. Молодець. Цей Шипуля Василь Іванович, може, й не просто з цікавості дивився у бінокль. Але не будемо надто підозрілими. Може, ми й помиляємося. А що ти там робив на горі? Чого ти поліз зазирати?

— Хотів дізнатися, чи не приїхали… — почервонів Женя.

— Я тебе дуже прошу. Ти, будь ласка, власного розслідування не проводь. Бо ще, чого доброго, й тебе шукати доведеться. — Капітан Горбатюк подивився Жені просто у вічі. — Я тобі наказую, чуєш! Сам, без мого дозволу, нічого у цій справі не роби. Домовилися?

— Ну… добре… — не дуже охоче погодився Женя.

Капітан Горбатюк мав підстави для того, щоб непокоїтись і попереджати Женю. Сьогодні зранку у нього відбулася зустріч і розмова з десятикласником Валерою Лобуренком.

Хоч Валера й намагався триматися впевнено і зухвало, відчувалося, що він нервує і щось приховує.

— Скажи, будь ласка, в суботу ти заходив у туалет на третьому поверсі після п'ятого уроку? — спитав капітан.

— Здається, заходив. А що — треба було взяти дозвіл у міліції?

— З п'ятикласників нікого там не бачив? — наче й не помічаючи глузливого тону, продовжив капітан.

— А-а… ви про те зникнення… Ні! Я його не бачив. А якби й бачив, то не помітив би. Я не для того туди заходив… — хлопець сміявся просто у вічі капітанові.

— Я розумію, що не для того, — спокійно сказав капітан.

— І не для того, щоб вколотися! Я не колюся! — раптом сказав Валера, і в очах його спалахнув злий вогник.

— А чого ти про це говориш? — щиро здивувався капітан: «Справді, чого він про це говорить? Крім Регіни Ігнатіївни ніхто про анонімний лист не знає… Вона пообіцяла нікому не говорити ні про лист, ні про розмову».

— А… а вас же це цікавить? — трохи розгубився Валера.

— Хто тобі сказав? Ні! Звідки ти взяв? — Капітан пильно дивився на хлопця.

— Ну… зараз же… — Валера одвів очі, — зараз же так борються з наркоманією, токсикоманією…

— Скажи, а ти знаєш Вітасика Дорошенка?

— Того, що зник? П'ятикласника?.. Ну, бачив…

— А ти всіх п'ятикласників знаєш?

— Ні… звичайно.

— А його… Він що — чимось вирізнявся?

— Ні… нічим… по-моєму… — у голосі Валери була якась непевність.

— А чого ж ти його запам'ятав? У тебе, може, був з ним якийсь конфлікт?

— Конфлікт? З пацаном? Невже ви думаєте, що я конфліктую з пацанами? Виріс я з того віку.

— Ну, різне буває… Іноді пацан суне свого носа, куди не слід. Доводиться того носа прищикнути.

Валера почервонів: