Леонід Смілянський - САШКО

Я зрозумів, що проговорився. Мені хотілося розказати про це не зараз, а коли зустрінемося з дядею Михайлом.

— Сашко, тобі, мабуть, приснилося. Ти спав на посту? Так? Спав?

— Зовсім не спав… — розсердившись на самого себе, відповів я і почав розповідати про все.

— Як?! — сердито обірвала мене Ромка. — Ти кидав мене саму на горищі? Оце друг!.. Я б тобі дала зараз ляпаса… Навколо фашисти, а він мене кинув…

— На горищі їх немає, — виправдувався я.

— А пацюки?

— Пацюки? До чого тут пацюки, коли виконуєш відповідальне завдання.

— Ну, то знай: ніхто тобі ніякого завдання не давав…

— Не бреши…

— Ні, ні, ніхто не давав. Це я все сама придумала. Підслухала як татусь говорив своїм товаришам, щоб вони стежили за фашистами, коли ті, відступаючи, будуть знищувати будинки, ховати зброю для своїх агентів. Я відразу вирішила стежити за нашою школою і, коли татусь пішов, побігла до тебе.

— Ромко!.. — необережно вигукнув я. — Та я ж вистежив, як вони підклали під нашу школу міну…

— Міну? Ти бачив? Своїми очима?

— А чиїми ж? Твоїми?.. Я стояв між двома сараями.

Ми відразу помирились. Ромка вже не перебивала мене, слухаючи. Потім сказала:

— Так, це здорово, Сашко!.. Аж не віриться. Ну, тепер лягай ти, а я чергуватиму. Не бійся, я тебе не кину…

Важкий, неспокійний сон враз переміг мене. Цими ночами я мало спав.

Мене збудила канонада. Здавалось, гармати були пересунуті в інше місце, хоча вони гриміли звідусіль. Уже розвиднилося. Фашисти все навантажували машини. Правда, тепер вони дуже поспішали. Одна машина стояла біля школи, її тільки почали навантажувати. Кілька солдатів стояли біля машини й палили люльки, прислухаючись до гарматного гуркоту. Раптом до школи примчав мотоцикліст. Він щось запитав у солдатів і миттю побіг усередину школи. Солдати стривожено заметушились. Тепер вони про щось сперечалися.

Мотоцикліст через хвилину вискочив з школи і помчав далі на своєму мотоциклі, начадивши на подвір’ї бензиновим димом. З школи почали вибігати фашистські солдати, за ними вискочив офіцер.

— Бачиш, як вони поспішають? — вигукнула Ромка.

— Все-таки вони затримують нас, — відповів я. — Можливо, зараз десь на Подолі вже вступає до міста Червона Армія.

Цей раз вони нічого не вантажили на машину, окрім свого обмундирування, яке вони просто кидали на машину й стрибали на неї самі. Потім один солдат вийшов із школи й поліз під ґанок. Офіцер почав кричати йому. Тоді той, поспішаючи, виліз, нащось підірвав ломом дошки на ґанку і знову поклав їх на місце. Потім усі пострибали на машину й швидко вилетіли з двору школи.

І в цю мить ми цілком ясно почули стрільбу з гармат і кулеметів зовсім близько, мабуть, на Подолі чи й ближче.

— Наші! — вигукнув я.

Але Ромка, показуючи рукою на школу, кричала:

— Дивися, дивися, вони підпалили нашу школу!

Справді, з вікна канцелярії почав іти дим. Ромка кинулася вниз, я за нею. Треба було вскочити до канцелярії й загасити вогонь, поки він не поширився далі. Ромка бігла сходами попереду мене, і я ніяк не міг її випередити. Раптом страшна думка вжалила мене:

— Ромко! — закричав я. — Спинися! Там міна…

— Ха-ха-ха! — реготалася Ромка внизу.

Але перегнати її я не міг. Тоді я сів на поручень сходів і стрілою помчав за нею. Кожного разу, коли сходи повертали в інший бік, я пересідав з одного поручня на другий і мчав униз. Я враз перегнав Ромку, яка з переляку навіть застигла на місці.

— Сашко! — вирвалося в неї мимоволі.

Страх за мене спинив її: дівчинка боялася, що я не втримаю рівноваги й звалюся вниз, на цілих чотири поверхи.

За кілька секунд я вже був на подвір’ї школи. Слідом за мною бігла Ромка. Вона хотіла бігти до школи по ґанку, але я схопив її за руку й не пустив.

— Ти божевільна! Там міна! — вигукнув я таким голосом, що Ромка нарешті повірила мені. В усякому разі, вона з обережності відбігла від ґанку. Над нами з вікна канцелярії струмив невеликий димок.

— Стій тут! — скомандував я.

Потім я по ринві виліз на карниз другого поверху, по карнизу дійшов до вікна канцелярії і вліз у кімнату. Мені це було неважко. Саме сюди лазив я видирати гороб’ячі гнізда, коли вперше прийшов до школи кілька років тому — записуватися.

Димом і вогнем пахнуло на мене, коли я скочив з вікна до канцелярії. Я не відразу побачив, що тут діялося. Але роздивлятися не було часу. Я кинувся вперед.

Під стіною канцелярії стояла шафа, туго напхана папками з паперами й книжками. Фріц, який підпалював школу, надто поспішав, він, мабуть, боявся, що його товариші поїдуть без нього, і тому не встиг викидати папери додолу, а підпалив їх просто на полицях шафи. Тугі папки розгорялися не дуже швидко. Я висмикнув шухляду з письмового стола, згорнув у неї підпалені папки, обпікаюча собі руки, і викидав униз з вікна. Я був певен, що Ромка на подвір’ї школи загасить палаючі папери. Мені не було часу визирати з вікна вниз. Я був наче у нестямі, метався по кімнаті, збирав окремі шматки паперів, які вже зайнялися і розлетілись по величезній кімнаті. Коли я ніс до вікна шухляду, від полум’я на мені зайнялися рукава сорочки, але я таки доніс шухляду до вікна й викинув папери вниз. Я навіть не відчував болю, хоч руки мої були вже попечені вогнем.