Леонід Смілянський - САШКО

Я зрозумів, у чому справа: по вулиці машинами й на візках разом з награбованими пожитками їхали всі оті фольксдойчі і рейхсдойчі, які добре нажилися при фашистах, і панночки, яких ми дражнили овчарками.

— Думаєш, — сказала мені бабуся, — вони з нами на околиці міста тікають? Якраз там! Далеко тікають! Тікають, бо наша армія близько. Тікайте, тікайте, поки є куди, бо скоро не знатимете, куди й поткнутися. Ха-ха-ха…

Ми поклали клунки на тачку, замкнувши нашу кімнату й виїхали на вулицю.

— Де ж ми тепер знайдемо собі притулок? — сказала бабуся, не знаючи й справді, куди нам рушати.

В цю хвилину до нас підійшла якась жінка.

— Добридень! — привіталась вона. — Не впізнали?

Я відразу впізнав Женину матір.

— Добре, що я вас застала. Я поспішала, щоб забрати вас до себе. Тільки ви не відмовляйтеся. В нашій хаті знайдеться місце й для вас.

Нічого кращого для нас у цей час не можна було й придумати. На хвилину я побіг до Ромки. Ще ввечері я приходив до дяді Михайла просити, щоб він забрав мене з собою куди-небудь або щоб дав мені якесь доручення. Тоді не довелось би нудьгувати десь на околиці Києва… Йшли такі дні!.. Але дядя Михайло заборонив мені навіть думати про якісь доручення. Тепер я знову прибіг до них: а може пощастить зараз…

Вони теж спаковувались. Я мовчки став біля дверей.

— Сашко, — тихо спитала Ромка, — ви вже зібралися?

— Уже.

— А куди ви переїжджаєте?

Я розповів про Женину матір. Дядя Михайло зв’язував чемодан ременями і, не підводячи голови, сказав:

— Ну, от і добре. Я й там буду наглядати за тобою, хоч, може, ти мене й не бачитимеш. А про те, що ти просив учора, перестань і думати. Зрозумів?

Я мовчав і тільки сопів. Не подобались мені його слова.

— Зарубай це собі на носі! — додав він, підійшовши до мене. — Жодного кроку без мого дозволу!.. Будеш потрібний — покличу сам. Ромка прийде. Ну чого ж ти мовчиш?

Він лагідно підвів мою голову, взявши мене за підборіддя.

— Ну, хлопче, веселіше!.. Адже справи добрі! — вигукнув він зовсім іншим тоном.

— Однаково втечу звідти, — сказав я зі злістю.

— Гаразд, гаразд, там побачимо, — раптом трохи подобрішав дядя Михайло. — Тільки пам’ятай, Сашко, зробиш один дурний крок — і пропадеш… Вони тепер як звірі… А незабаром повернеться твоя матір — що тоді я їй скажу?..

Він обняв мене на прощання:

— Я тобі нічого поганого не бажаю. Ти для мене, як рідний син… От… Ну, а тепер, — він тихенько підштовхнув мене, — іди до бабусі і не заважай нам.

Ромка вийшла зі мною на ґанок. Вона подала мені руку і довго, довго тримала її в своїй…

— Приходь до Жені, я завжди чекатиму на тебе… Мені дуже не хотілося розлучатися з ними.

— Прийду, обов’язково прийду!.. — пообіцяла Ромка.

Для мене й бабусі знайшлася у Жені кімната з вікнами в садок, і ми почали жити там, і нам було радісно, що фашисти в тривозі, що наближається час, коли прийдуть наші і визволять нас.

Мені здавалося, що цей час прийде через кілька днів. Я часто прокидався вночі й прислухався, чи не чути гуркоту бою десь на околицях Києва. Рано-вранці я виходив з хати, вилазив на паркан і, сидячи на стовпі, довго вдивлявся в далечінь вулиці, і серце моє завмирало від радості, коли я помічав удалині щось схоже на танк або групу вершників, — я сподівався, що то вже прийшли наші. Мені зовсім не хотілося їсти й розважатися з Женею. Я схуд, і бабуся дуже горювала, дивлячись на мене. Я тепер думав тільки про прихід Червоної Армії і про повернення всіх наших.

Женя не могла розважити мене. Лікування трохи допомогло їй, та вилікуватись цілком їй не пощастило. Вона могла довгими хвилинами стояти на одному місці й дивитися кудись далеко поперед себе, і очі її в цей час, певно, нічого не бачили. І коли до неї щось говорили, вона довго нічого не могла розуміти й не відповідала.

Одного разу вночі я почув гуркіт артилерії в місті.

— Наші! — закричав я несамовито.

Всі підхопились. А я вже був надворі. В різних кінцях міста гуркотіли гармати, і вибухи шрапнелей угорі шматували осінні передранкові хмари. Це був наліт радянських літаків. І хоч наліт був на залізницю, якраз у тому районі, де жили й ми, нікому з нас не спало на думку ховатися від бомб і осколків фашистських зенітних снарядів. Десь недалеко спалахнула пожежа і наче кинула ясні промені в наші душі. Навіть Женя заплескала в долоні.

— Наші! Наші! — повторювали ми без кінця, і я бачив, як Женина мати й бабуся обнялися. Та й сам я з радощів не знаходив собі місця, стрибав, гасав по подвір’ю, видирався на паркан і стрибав униз, і щось кричав таке, чого й сам, мабуть, не розумів.