Леонід Смілянський - САШКО

Вранці Ромка пішла додому і враз повернулася:

— Сашко, тебе кличе батько. За хвилину я вже був у них.

— Ну, розповідай, — сказав він.

— Що ж тут розповідати? — відповів я. — Сидять усі в ямі, замасковані так, що ніхто їх не знайде. Коли скажете, тоді й випущу. Але в мене немає чого дати їм їсти.

— Про те не турбуйся. Просидять кілька годин голодні. З дому не виходь нікуди, я прийду незабаром і тоді скажу тобі, що робити далі.

– Єсть! — відповів я з готовністю.

Але даремно я побоювався, що дядя Михайло затримається. Він прийшов швидше, ніж я сподівався, і знову Ромка прибігла за мною.

— Діти, — сказав дядя Михайло мені й Ромці, — сталося велике горе: гестапівці схопили батька вашої товаришки Жені.

— Не може бути!

— Бідна Женя! — вигукнули ми.

— Це тоді, — промовив я, — коли він уночі вийшов садом на Собачку.

— Сашко, — відповів дядя Михайло, — зарубай собі на носі, що його тут не було ні сьогодні вночі, ні вчора, ніколи не було… Ти його зовсім не бачив тут, ти помилився…

— Я вже зарубав собі на носі, дядю Михайле. Я нікого не бачив цієї ночі навіть уві сні і нічого не знаю… — сказав я.

— Справді, ми нічого не бачили, — відповіла Ромка.

Дядя Михайло пильно подивився на нас і щось буркнув собі під ніс, здається, про те, що, мовляв, ми ще молокососи і що нам треба гратися в ляльок.

З Ромкою ми умовилися, що вона піде до Жені й спробує її заспокоїти. Я запропонував, щоб Женя приходила до нас частіше.

Заховані мною підпільники сиділи в підвалі аж до вечора другого дня. Дядя Михайло заборонив мені випускати їх раніше і навіть хоч один раз понести їм їсти. Я думав, що вони потім будуть мене страшенно лаяти і, в усякому разі, будуть ображені на мене, що я не прийшов до них і не приніс їсти, бо цілих півтори доби ніхто з них нічого не їв.

Тільки надвечір другого дня дядя Михайло наказав мені випустити їх, але сам не пішов зі мною до підвалу. Я розумів: він зовсім не хотів, щоб хтось його бачив зі мною та ще й на нашому подвір’ї.

Підпільники покірно сиділи в ямі, коли я прийшов і, відкидавши мотлох, підняв ляду. Вони не тільки не лаяли мене, а, навпаки, були дуже ласкаві зі мною, і дякували мені, і руку тиснули, і навіть хотіли щось подарувати мені, та тільки в них нічого з собою не було, і тоді один спитав, який би я хотів подарунок від них на згадку: чи сибірського кота, чи складаний ніж, чи металевий свищик, чи балалайку.

Я сказав йому, що дуже хочу, щоб мені хто-небудь подарував пістолет ТТ.

Тоді один з них промовив:

— Такою цяцькою ми й самі граємось.

Другий додав:

— Бач, синку, пістолети, та ще такі, як ти просиш, не даруються, а здобуваються в бою. Зрозумів?

— Авжеж, зрозумів, — засміявся я. — От я й здобуду такий пістолет собі в бою.

Вони похитали головами, дивлячись на мене. На прощання я їм сказав:

— Ви не думайте, що я побоявся прийти до вас удень або пожалів для вас якої-небудь їжі. Ні, я хотів принести вам що-небудь поїсти, але дядя Михайло мені заборонив навіть відвідувати вас.

Той чоловік, який сказав про пістолет, тихо відповів мені.

— Дядя Михайло знає, що робить. Ти його завжди слухайся. Тільки нікому не проговорися, що ти нас тут переховував, бо потрапиш просто в пекло.

Вони виходили з нашого дому поодинці, сміливо, не крадучись. Я вийшов на двір останнім і раптом побачив Вовчиху.

— Сашко, — спитала вона, — що це за люди ходять у нас? Я їх тут ніколи не бачила.

— Не знаю, — відповів я, — здається, чи не переодягнена поліція. Вони обійшли всі підвали й чомусь питали про вас, тьотю, що робите і чи не скуповуєте у військових різне майно.

— Ой Сашко, це вони справді у тебе питали?

— Питали…

— А що ти їм відповів?

— Я сказав, що ви працюєте зубною лікаркою і ні в кого нічого не купуєте, а заробляєте на роботі.

— Молодець, Сашко, ти розумний хлопчина, хоч ми з тобою й сварилися не раз. Заходь якось до мене, я тебе почастую добрими цукерками, а схочеш — то й вином.

Я, звичайно, чи, вірніше, мій язик збрехав цій жінці, але на цей раз мій язик зробив правильно, бо в мене вже народилася думка — а чи не здобути пістолет у фашистських офіцерів, коли вони будуть гостювати у Вовчихи.

Але подальші події примусили мене тимчасово забути про пістолет. Останніми днями Ромчин батько не раз викликав мене, доручав односити які-небудь записки і завжди попереджав, щоб я нізащо не говорив нікому про це. Я залюбки виконував його доручення. Але все ж таки це були занадто дрібні доручення. Просто взяв, одніс — і все…Мені хотілось іншого. І тепер, коли дядя Михайло викликав мене, я подумав: «А може, оце вже буде справжня робота?»