Леонід Смілянський - САШКО

— Ну, Сашко Жук, як усе це сталося? — спитав директор.

— Що? — спитав я, ніби не знав, про що він думає.

— А ти не викручуйся, розповідай. Адже ти знаєш, про що тебе питають, — сказав Сергій Валентинович.

Я швидко розповів у кількох словах усю історію з патроном. Вони обоє раз у раз переривали мене і все допитувались, хто роздовбав патрон.

Я не виказав Юрчика, але вони самі звідкілясь уже знали про це. Коли я скінчив, директор, не підводячи голови, сказав:

— Ти вже за одним разом розкажи, як покупався в крижаній воді.

Довелось розказати і про це. Директор, хоч і не переставав дивитись в журнал, слухав уважно. А коли я розповів, як надів пальто на мокрий одяг і побіг додому, Сергій Валентинович не втримався, ляснув себе долонями по колінах і вигукнув:

— Ах, ти ж безглуздий такий!.. Чого ж ти не послухався сторожа? От Мірошниченко такий самий зайдиголова, а пішов на завод, обсушився в амбулаторії — і здоровісінький…

Але я вже закінчив і мовчав.

— Ну, все, іди собі в клас, — сказав мені директор.

Так я й не зрозумів — нащо вони мене кликали?..

Юрчик одужував швидко. Пухирі вже посходили, але шкіра після них ще не загоїлась. Після пухиря на щоці утворилась невеличка виразка. Вона майже загоїлась, але слід після неї все ще залишався. Дома, звичайно, він ходив, читав книжки, вчив уроки, тільки до школи мати не пускала: вона боялася, що в школі його можуть штовхнути і нашкодити йому. Вона думає, що хтось би насмілився його штовхати, коли б я наказав не наближатись до Юрчика ближче, ніж на три кроки.

Ми з Ромкою по-старому відвідували його щодня. Кожного разу ми обирали час, коли Юрчикові батьки були на роботі. Я скидав чоботи і ліз на берест. Тепер уже вікно в них відчинялося. Юрчик вилазив на підвіконня. Я лежав на гілці зовсім близько від нього, так то міг навіть передавати йому різні речі, а Ромка стояла внизу, — таким чином ми провадили розмови, і часом подовгу.

Іншого нічого ми не могли придумати: Юрчикові батьки не дозволяли нам відвідувати його в квартирі. Вони, мабуть, хотіли, щоб у нього були інші товариші, а не я.

Наближались літні канікули. Одного дня несподівано для всіх прийшов до школи Юрчик. Ще вчора ми були в нього, і він нічого не сказав нам про те, що прийде до школи. Це він зробив навмисне, заради несподіванки. Щоправда, наші останні відвідини Юрчика пройшли не так, як завжди. Тільки я виліз на берест і улігся на гілляці біля його вікна, як почув у кімнаті голосний регіт. Я вже хотів якнайшвидше злізти з дерева, але Юрчик, сміючись, заспокоїв мене:

— Це до мене прийшли гості. Ми тут граємось. Я вже зовсім здоровий.

— Юрчику! — гукнула внизу Ромка. — Здоров був! Ану покажися…

Юрчик вихилився з вікна. Ромка помахала йому рукою, а він гукнув до неї:

— Скоро побачимось!

— Ти вже зовсім здоровий?

— Уже. Незабаром піду до Палацу піонерів.

— Ми вже давно не були в «комашиному гуртку», — сказав я.

Ромка поставила мої чоботи на землю й заплескала з радощів у долоні. В цей час з-за рогу будинку з’явився Юрчиків батько. Він узяв Ромку за руку.

— Добридень, молоді люди! — сказав він.

— Добридень! — відповіла Ромка, а я мовчав, бо думав, що він мене не побачив.

— Я й до тебе вітаюся, — сказав він, піднявши до мене голову.

— Здрастуйте! — відповів я.

— Ну, злазь.

Я повагався хвилину, але, побачивши заспокійливі сигнали Юрчика, скочив униз.

— Взувай свої чоботи, — наказав він мені.

Потім повів нас за собою. В кімнаті в Юрчика було багато дітей. Юрчик показував усім новий акваріум з малесенькими, але дуже гарними й цікавими рибками. Я помітив, що Юрчикова мати трохи помирилася з Ромкою і навіть, подаючи їй чай, промовила щось до неї й уважно подивилась їй в обличчя. Але на мене й не глянула.

Вона не хотіла миритися зі мною і, як розповідав мені Юрчик, ще й досі радила йому не знатися зі мною, бо, мовляв, таке товаришування до добра не доведе.

В останній день занять у школі Ромка попередила мене, щоб я назавтра прийшов до них уранці — підемо з дядею Михайлом на паровоз.

Ні, я ніколи не забуду того дня. Ромчин батько, Михайло Юхимович, їздив на маневровому паровозі. Він посадив мене біля себе в будці машиніста і сказав, що вчитиме на машиніста, якщо я захочу. Я почав його дуже просити, щоб він обов’язково вчив мене на машиніста, бо на паровозі краще, ніж на будь-якій іншій з машин, на яких я бував. Тоді Михайло Юхимович сказав, що кожен майбутній машиніст починає свою науку з свистка, бо свисток — це найперший механізм на паровозі: без нього ніякий поїзд не рушить з місця.