Леонід Смілянський - САШКО

— Прошу стояти рівно і не хилитись, як старі діди. Ви ще молоді, у вас багато сили, треба вам триматися молодцями. Я ось старий, та й то не гнуся.

Він і справді був уже літній чоловік, з бородою, вусами і такий високий та тонкий, що, коли він нахилявся над партою, було боязко, щоб він не переломився. Голова його була майже сива.

Зате голос він мав дужий, а його манера розмовляти нагадувала командирську. І наш клас дуже засмутився: ми немов передчували, що тепер уже нам не будуть так потурати, як раніше. І ми пошкодували, що Марина Пилипівна пішла від нас.

— Сідайте! — пролунала команда. — Дістаньте зошити з арифметики.

І почався урок з арифметики.

— Тепер ти не кидатимеш хлібних кульок, — прошепотів мені на вухо Юрко.

Я пильно подивився на вчителя. Він теж подивився на мене і сказав:

— Ну, ось ти йди до дошки. Як твоє прізвище?

— Сашко Жук.

— Пиши, Жук, що я диктуватиму.

Він почав диктувати мені приклад, у якому були круглі й квадратні дужки, Я написав крейдою приклад на дошці.

— Ну, вирішуй, — сказав Сергій Валентинович. — Чекай, а чому в тебе брудні чоботи, довге волосся і на сорочці бракує ґудзиків?

Коли б це питала Марина Пилипівна, я наговорив би їй три мішки гречаної вовни, і вона повірила б мені, але цей учитель був не такий. З усього видно, що його не заговориш. Я просто не зважився йому збрехати і стояв мовчки.

— Ну? — спитав він.

Але я мовчав. Учні почали потихеньку підсміюватися наді мною.

— Ум-гу… — промугикав учитель. — Ну, вирішуй приклад.

То був дуже невезучий день. Приклад, який здавався мені знайомим, все-таки не виходив, бо я плутався в знаках і дужках.

— Що, не можеш вирішити? — спитав Сергій Валентинович.

— Я можу, — відповів я скоромовкою, — але мені здається, що тут зовсім не так розставлені дужки, як треба. От коли б вони стояли отак… Ця тут, а ця тут… Тоді б ми склали оце з цим, а від цього відняли б це… Взагалі я приклад можу вирішити, тільки…

— Досить!

Мені здалося, що голос учителя прогримів, як грім.

— У нас урок арифметики, а не красномовства. Я бачу — балакати ти мастак, а виплутатися з арифметичних дужок не вмієш.

Він узяв з моїх рук крейду й почав пояснювати, як вирішувати цей приклад. А коли він закінчив, то промовив до мене:

— Погано ти знаєш арифметику. Скільки тобі поставлено в табелі?

— Трійку.

— Тобі треба добре підтягтися по арифметиці, коли не хочеш мати двійку в майбутньому.

— Але ж я… знаю… я тільки не…

— Сідай.

І вже коли я сів, він додав:

— Арифметика є точна наука; коли задано вам рішити приклад, треба знайти відповідь, визначену числом, і більш нічого не треба шукати. Говорити треба коротко, точно, не відхилятися від задачі.

В цю мить пролунав дзвоник, але він мене не врятував. Ця двійка з арифметики мала стояти в журналі. І мені здавалося, що це я сам упіймався в арифметичні дужки і не можу визволитися з їх полону. І ще ясніше зрозумів я, що тепер і надалі все в мене буде не так, як було досі.

Нашим сусідом по коридору був один артист. Я пам’ятаю його з давнього часу, ще як був зовсім малий. Він мав звичку вголос прочитувати різні п’єси, особливо написані віршами. Коли він голосно читав у своїй кімнаті, я цілими годинами висиджував під його дверима. Одного разу він побачив мене під своїми дверима, затягнув до себе і дозволив бувати в нього завжди, коли він читає або вивчає ролі. Він називав мене «публікою»…

Мабуть, через те мені подобалося слухати його, що я сам любив голосно читати й показувати на обличчі різні штуки. Я навчився добре читати, як каже мати, ще коли мені не минуло й шести років.

Згодом, коли артист при мені репетирував роль, я підказував йому текст, бо його часом зраджувала пам’ять. Особливо до серця припала мені одна роль — я її потім сам вивчив — якогось старовинного героя, грека, чи що, який наприкінці вбиває себе кинджалом. Мій знайомий актор робив це так уміло, що «публіці», цебто мені, здавалося, що він мертвий, а насправді він був живісінький, швидко підхоплювався з підлоги, підморгував «публіці» і знову починав штрикати кинджалом собі під пахву. Ще дуже подобалась мені п’єса «Макбет», у якій мій актор грав самого Макбета. Щоправда, я в цій п’єсі не міг нічого второпати, але було дуже цікаво дивитись, як цей актор репетирує. А ще більш подобалась мені п’єса про Павлика Морозова в дитячому театрі на вулиці Карла Маркса. Я ходив на цю п’єсу аж три рази.