Ришард Лісковацький - Вождь справедливих

Це вже було занадто. Навіть для Казика. Ягелло раптом побачив біля свого носа маленький кулачок Врубеля і почув голосне гарчання. Далебі, важко збагнути, як удалося Казикові видобути зі своїх легенів такий могутній рик.

— Я ж віч-на-віч зіткнувся з ворогом! Я кинув йому в лице все, що думаю про цю дику зграю гієн! А що ви? Герої… нишком, як злодії, дотюпали до якоїсь там повітки… Це крадіжка! Інакше не назвеш!

Хлопці зчепились, і якби не втручання Адама, довелось би, мабуть, Казикові пережити цього дня другу ганебну поразку…

— Не роби дурниць, Казику! — гримнув Адам, тримаючи Врубеля за руки. — Я тобі вірю… і в мотузку, і в кропиву, і в вогнище… Зрештою, легко все перевірити. Адже Миколай любить поговорити. Але не називай нас злодіями. Ти ж знаєш — ми все повернемо. Так умовились… все віднесемо за кілька годин до нашого походу в підвали.

— Що ти йому торочиш? — сказав Ягелло, співчутливо дивлячись на Казика. — Ми злодії — і крапка. Злодії, боягузи, варвари. В цьому місті є тільки одна людина, гідна поваги, — це пан Врубель…

Казик мовчки вибіг з кімнати. Вони чули, як він стрімголов мчить по сходах. Потім перезирнулися — здивовано й тривожно.

— Якось по-дурному вийшло! — буркнув Ягелло. — Але наш Врубель — теж добра пташка.

— Казик — це одне, а капітан Антось — зовсім інше, — відказав Адам. — 3 Казиком можна буде якось усе залагодити… А що робити з капітаном? Коли це правда, що вони вже все знають, що їм відомо, хто був уночі в повітці, — важко буде нам із цього викрутитись. Слухай, Ягелле, може, ти, нарешті, скажеш мені, в кого здобув усі ці відомості? Звідки ти взнав про повітку і скриню?

Ягелло уважно розглядав свої полатані черевики і мовчав.

— Ти повинен нам про це сказати! — крикнув Адам, хапаючи Ягелла за вилоги піджака. — Це пахне справжнісінькою провокацією! Не встигла ніч минути, не встиг початися день, а капітан уже про все знає.

— Або знає, або вдає, що знає! — гмукнув Ягелло. — Обережніше, піджак мені порвеш…

— Отже, ти не скажеш, як звати провокатора?

— Я сам роздобув ці відомості, сам усе й розплутаю. Коли це справді була провокація, то моя помста буде страшною.

— А сили вистачить?

— Не хвилюйся! Ти ж знаєш, чого варті мої мускули.

— Знаю…— сказав Адам і усміхнувся, хоча з усіх сил намагався бути серйозним.

Мандрівку в підвали призначено на п’ятницю. Треба було поспішати. Капітан Антось уже кілька разів зачіпав Ягелла, Качура і Адама, погрожуючи, що заявить у міліцію. І коли досі він цього не зробив, то тільки тому, що, мабуть, не був цілком певен, чи дійсно Справедливі залізли тієї ночі в повітку. Але це могло бути й просто хитрістю.

Правду кажучи, останнім часом у Справедливих не все було гаразд із задуманою операцією. Щось дивовижне стало коїтись із Спілкою. Казик не міг забути Ягеллу тих образливих слів: «Легше нажалити собі лице кропивою, піж узяти участь у небезпечній вилазці». Він уже двічі не з’являвся на штабні наради, де розроблявся детальний план мандрівки. Спочатку Ягелло хотів вибачитись перед Врубелем. Він навіть прийшов до нього додому й завів обережну розмову на дражливу для обох тему. Казик терпляче слухав, намагався усміхнутись, ніби хотів підбадьорити товариша. І таки підбадьорив. Ягелло на мить забув про основну свою мету і сказав з помітною зачіпкою в голосі:

— Не думав я, що ти такий істерик… Поводився тоді в Адама, як справжня базарна баба.

Врубель владним жестом показав Ягеллу на двері:

— Геть з моїх очей! Ще бракувало, щоб мене ображали у моєму власному домі.

Відтоді Ягелло уникав зустрічей з Казиком, при кожній нагоді підкреслюючи, що не хоче мати нічого спільного з хлопчиськом, який удає із себе героя.

Конфлікт почав розростатись. Не всі Справедливі стали на бік Ягелла. Першим запротестував Качур. Йому вдалося добути від сторожа Миколая — свідка екзекуції над Казиком — кілька фактів, які незаперечно свідчили про те, що Врубель таки пережив у «Мавпячому гаю» трагічні хвилини. Пан Миколай ніяк не міг збагнути, чому жертва мовчить, чому з приводу цієї розбійницької справи досі не розпочато слідства… «Прив’язали його, бідолаху, до мученицького стовпа. Знущалися з нього, як людожери… вже мали палити, та я перешкодив…»

Розповідь пана Миколая, слово в слово повторена Качуром, не сподобалась Кальошеві:

— Хіба ви не знаєте нашого Миколая! Він завжди все перебільшує… І коли є хоч половина правди в тому, що я тільки-но почув, добровільно вип’ю цілу пляшку рицини.