Алан Мілн - Вінні-Пух

Він поділився своїми думками з Пацем, а Паць сказав, що він думав не так про це, як про те, як же холодно й сумно буде тому, кого начебто загублять цього холодного й туманного дня в гущавині Лісу.

Та коли вони з Пухом підійшли до Кроликової хатки, Кролик сказав їм, що це саме такий день, який їм треба, бо Тигра увесь час вискакує і забігає наперед, і, тільки-но він зникне з очей, вони всі хутенько звернуть убік, і він ніколи їх більше не побачить.

— Зовсім ніколи? — спитав Паць.

— Та ні, лиш доти, доки ми його знову розшукаємо, Пацю. До завтра або іще до колинебудь. Ходімо. Він нас чекає.

Коли вони підійшли до Кенжиної хатки, виявилося, що Ру — найближчий друзяка Тигри — їх також чекає і це псує всю справу. Але Кролик, прикривши лапкою рота, прошепотів до Пуха: "Покладіться на мене",— і підступив до Кенги.

— Я гадаю, що Крихітка Ру сьогодні хай краще не йде,— сказав він.— Сьогодні не варто.

— Чому? — спитав Ру, хоча вважалося, що він нічого не чує.

— Бридкий день,— сказав Кролик.— Собача погода, сирість. А ти сьогодні вранці кашляв.

— Звідки ти знаєш? — обурено спитав Крихітка Ру.

— Ой Ру, а ти мені навіть не сказав! — докірливо мовила Кенга.

— То був печивний кашель,— сказав Ру,— печивний, а не такий, про який кажуть мамі.

— І все ж, любий, мабуть, сьогодні не слід. Нехай іншим разом.

— Тоді завтра? — спитав Крихітка Ру голосом, сповненим благання та надії.

— Подивимось,— мовила Кенга.

— Ти завжди тільки дивишся, а тоді нічого не буває,— сумно сказав Крихітка Ру.

— Такого дня, Ру, ніхто нічого не може роздивитися,— сказав Кролик.— Та й ми, напевне, підемо не дуже далеко, і до обіду всі... ми всі... ми... А-а, Тигро, це ти?.. Ходім! Бувай здоровенький, Крихітко Ру! До обіду ми... Ходімо, Пуше! Всі готові? Чудово. Пішли!

І вони пішли. Спочатку Вінні-Пух, Кролик та Паць ішли рядком, один біля одного, а Тигра гасав круг них, описуючи великі кола. Згодом, коли стежка повужчала, Кролик, Паць та Пух пішли ланцюжком — один за одним, а Тигра гасав кругом них, описуючи ще більші кола, а ще далі, коли обабіч стежинки звівся суцільний живопліт колючого чортополоху, Тигра то забігав далеко наперед, то повертався, іноді наскакуючи на Кролика, а іноді й ні. І що далі вони йшли, то туман густішав — так що Тигра раз по раз безслідно щезав, і коли всі вже починали гадати, що він щез назовсім, Тигра зненацька з'являвся й гукав: "Ну, чого ж ви? Гайда!" — і, перш ніж ви встигали щось сказати, він знову щезав.

Кролик озирнувся і штовхнув ліктем Паця.

— Одразу після цього разу! — сказав він.— Попередь Пуха.

— Одразу після цього разу! — сказав Паць Пухові.

— Що одразу після разу?— спитав Пух.

Тигра зненацька вистрибнув із туману, наскочив на Кролика і знову щез.

— Пора! — сказав Кролик.

Він чкурнув в улоговину, що перетинала стежку, і Пух та Паць помчали за ним. Вони причаїлися під кущами папороті й стали прислухатися...

У Лісі було тихо-тихо — анішелесь. Вони нічого не бачили й нічого не чули.

— Тс-с!.. — сказав Кролик.

— Я й так,— сказав Пух.

Почулося тупотіння... І знову запала тиша.

— Агов! — сказав Тигра так близько від них і так несподівано, що Паць напевне підскочив би з переляку, коли б не виявилося, що майже на всьому ньому сидить Вінні-Пух.

— Де ви?! — гукав Тигра.

Кролик штовхнув ліктем Пуха, і Пух озирнувся, щоб штовхнути ліктем Паця, проте не знайшов його, а Паць вдихав собі тищечкомнищечком пахощі вологої папороті й почувався дуже хоробро.

— Чудеса! — сказав Тигра.

На мить запала мовчанка, а потім вони почули даленіюче тупотіння лап. Вони почекали ще трохи, і в Лісі знову стало тихо-тихо, так тихо, що іще трохи, і їм зробилося б страшно.

Тоді Кролик звівся на рівні ноги і смачно потягся:

— Ну що? — прошепотів він гордо.— Бачили? Усе, як я казав!

— А я все думав,— сказав Пух,— і ось надумав...

— Ні,— сказав Кролик. — Потім. Біжімо. Швидше!

І всі вони чкурнули навтьоки. Кролик біг попереду.

— А тепер,— сказав Кролик, коли вони відбігли досить-таки далеченько,— можна й поговорити. То що ти хотів сказати, Пуше?

— Та нічого особливого. А чого ми сюди біжимо?

— Бо це дорога додому.

— А-а! — сказав Пух.

— А, по-моєму, треба правіше,— занепокоєно сказав Паць.— Як ти гадаєш, Пуше?

Пух подивився на свої передні лапки. Він точно знав, що одна з них була права, і ще знав, що коли він вирішить, яка з них права, то друга точно буде ліва. Але він ніяк не міг згадати, з чого почати.