Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

За хвилю Карлсон повернувся. Без торбинки. Але з дядьковими Юліусовими зубами в руці.

— Ну, Карлсоне! — здивувався Малий. — Навіщо ти їх узяв?

— А ти гадаєш, що я лишив би свої карамельки в того, хто має зуби? — сказав Карлсон. — От уяви, що Юлій Любиказка прокинеться вночі й побачить торбинку! І як матиме під рукою зуби, то один по одному схрумає всі цукерки. Але, на щастя, тепер у нього немає під рукою зубів.

— Дядько Юліус ніколи б так не зробив, — сказав Малий. — Він не взяв би чужої карамельки.

— Дурний ти та й годі. Він же подумає, що то прилинула якась фея з казкового світу і принесла йому торбинку, — сказав Карлсон.

— Не подумає, бо він сам їх купував, — заперечив Малий.

Та Карлсон не хотів нічого й слухати.

— Мені треба зубів, — сказав він.

Потім він заявив, що йому треба також міцного шнурка. Малий прошмигнув до кухні і знайшов у шафі з господарським начинням мотузку, на якій сушать білизну.

— А нащо тобі мотузка? — запитав він.

— Я зроблю пастку, — відповів Карлсон. — Страшну, жахливу, смертельну пастку на злодіїв.

І він показав, де саме її зробить, — там, де кінчалися вузькі сіни й починався передпокій.

— Саме тут, — сказав Карлсон.

При вході до передпокою стояло обабіч по важкому стільцеві, і тепер Карлсон спорудив там просту, але хитру пастку на злодіїв: напнув упоперек майже над самою підлогою мотузку, міцно прив’язавши її кінцями за дебелі ніжки стільців. Кожен, хто в темряві йтиме з сіней до передпокою, неодмінно перечепиться за мотузку.

Малий пам’ятав, як минулого року Філле й Рулле приходили до них красти. Вони просунули довгу дротину у шпару для листів, відімкнули замок і влізли до хати. Цього разу вони, мабуть, теж сюдою лізтимуть, то хай перечепляться за мотузку, так їм і треба.

Малий тихенько засміявся, тоді згадав щось і ще дужче втішився.

— Я дарма сушив собі голову, — сказав він. — Адже Бімбо як загавкає, то збудить цілий будинок, і Філле з Рулле тільки п’ятами накивають.

Карлсон витріщився на нього, ніби не вірив своїм вухам.

— А як так, — суворо сказав він, — як так, то я дарма зробив пастку на злодіїв. І ти гадаєш, що я на це пристану, га? Ні, собаку треба забрати, і то негайно!

Малий неабияк розсердився.

— Що ти вигадав? Куди ж я, по-твоєму, його діну?

І Карлсон сказав, що Бімбо міг би любісінько переспати в нього нагорі. Лежав би собі на канапі й сопів, скільки влізе, поки він жартуватиме зі злодіями. А як рано-вранці Бімбо вилізе з постелі, то опиниться по коліна в м’ясному фарші, пообіцяв Карлсон, аби тільки Малий був розважний.

Але цього разу Малий не хотів бути розважним. Йому здавалося, що нечесно відсилати собаку з дому. А крім того, справді добре було б, щоб пес загавкав, як надійдуть Філле й Рулле.

— Еге ж, щоб тільки все зіпсувати, — гірко сказав Карлсон. — Ніколи ти не даєш мені повеселитися, весь час заважаєш, і я нітрохи не можу ані подратурувати, ані пожартувати, ані повиступати. Де там! Аби лиш твоє цуценя могло ночами гавкати і зчиняти галас.

— Та розумієш… — почав Малий, проте Карлсон перебив йому:

— Я не граюся. Віднині сам собі жартуй, де можеш, а я просто не граюся.

Бімбо невдоволено загарчав, коли Малий підійшов і витяг його з кошика, де він уже був заснув. Останнє, що Малий побачив, як Карлсон вилетів з собакою у вікно, це великі здивовані очі Бімбо.

— Не бійся, Бімбо! Я скоро прийду й заберу тебе! — гукнув Малий якомога лагідніше.

За кілька хвилин Карлсон повернувся веселий і вдоволений.

— Бімбо тобі кланявся. Відгадай, що він сказав? «Як тут у тебе, Карлсоне, затишно ! А чи не міг би я стати твоїм псом?»

— Ха-ха-ха, оцього вже він не сказав!

Малий сміявся, він добре знав, чий пес Бімбо, і Бімбо також знав, чий він пес.

— Ну, та байдуже, тепер усе гаразд, — сказав Карлсон. — Сам знаєш, коли на світі є двоє таких добрих приятелів, як ми з тобою, то один повинен часом пристосовуватись до другого і робити так, як той хоче.

— Звісно, але тим, другим, завжди виявляєшся ти, — сердито відповів Малий.

Що собі цей Карлсон думає! Адже кожен сказав би, що такої ночі, як ця, Карлсонові найкраще лежати вдома на канапі, вкрившись з головою, а Бімбо лишитися тут і лякати Філле й Рулле, так гавкаючи, щоб аж будинок здригався. Але Карлсон вважав якраз навпаки, і йому майже пощастило вмовити й Малого, що так буде найліпше. А Малий радий був повірити, бо в душі в нього все-таки жевріла жадоба пригод, і йому кортіло побачити, як Карлсон жартуватиме цього разу.