Той сидів собі коло столу і спокійнісінько їв оладки.
Малий злякався, що панна Цап уб’є Карлсона, бо на таке скидалося. Але вона тільки підбігла до нього й схопила тарілку з оладками.
— Ти… ти… шибенику! — крикнула вона.
Карлсон легенько вдарив її по руці.
— Лишіть мої оладки! — закричав він. — Я чесно купив їх у Ліндбергів за п’ять ере.
Він роззявив рота і запхнув у нього цілу купу оладок.
— Як я вже сказав… не тільки ви вмієте пекти оладки. Треба лиш непомітно пошукати — і десь та знайдеш їх.
Малому аж шкода було панни Цап, так вона розгубилася.
— А де ж… де ж тоді мої оладки? — простогнала вона, озираючись по кухні.
Ось стоїть тарілка з-під оладок, але порожня-порожнісінька. І це знов розлютило панну Цап.
— Клятенний хлопчиську! — крикнула вона. — Ти їх теж поїв!
— Уявіть собі, що ні, — невинно відповів Карлсон. — Завжди все на мене звертають.
Ту мить на сходах почулася хода. Мабуть, аж тепер уже дядько Юліус. Малий зрадів з двох причин: і що сварка скінчиться, і що дядько Юліус не заблукав у міській товкотнечі.
— Добре, що він таки втрапив додому, — сказав Малий.
— Хай дякує, що мав слід, куди йти! — озвався Карлсон. — А то б нізащо не втрапив.
— Який слід? — запитав Малий.
— Той, що я йому лишив, — відповів Карлсон. — Бо я найпослужливіший у світі.
Та дядько Юліус уже подзвонив у двері, панна Цап поспішилася відчиняти, а Малий побіг і собі зустрічати дядька Юліуса.
— Прошу, заходьте, пане Янсоне! — сказала панна Цап.
— Ми думали, що ви десь заблукали, — додав Малий.
Проте дядько Юліус не відповів їм, натомість суворо запитав:
— Чого це в цілому будинку на кожній клямці висять оладки?
Він підозріло глянув на Малого, і той злякано промимрив:
— Може, то Йон Блунд…
Та враз він повернувся й побіг назад до кухні сказати Карлсонові кілька теплих слів.
Карлсона в кухні не було. Тільки стояли дві порожні тарілки з-під оладок і на цераті з того боку, де він сидів, лишилася крапля варення.
Дядькові Юліусові, Малому й панні Цап довелося снідати кров’янкою.
Але вона теж смачна.
Якраз Малий і побіг униз до молочної крамниці по кров’янку. Він не відмовлявся, коли панна Цап загадала йому йти, бо дуже хотів побачити клямки, прикрашені оладками.
Та оладок піде не було. Малий оббігав усі поверхи й оглянув усі клямки, але хоч як придивлявся, а не знайшов жодної оладки і вже почав думати, що дядько Юліус усе вигадав.
І аж як зійшов униз, то побачив Карлсона, що сидів на сходинці і їв оладки.
— Добрі оладки, — сказав той. — Наш Юлій Любиказка тепер обійдеться без сліду, бо вже знає дорогу.
Карлсон захихотів.
— А хатній цап несправедливий. Каже, що я з’їв оладки, хоч я невинний, як ягнятко. А коли так, то я любісінько їх із’їм.
Малий засміявся.
— Ти, Карлсоне, найкращий у світі поїдач оладок, — сказав він.
Потім він щось згадав і відразу споважнів.
Малий згадав ту жахливу розмову, що підслухав сьогодні в парку. Аж тепер він нарешті розкаже про все Карлсонові.
— Я гадаю, що Філле й Рулле спробують тебе спіймати цієї ночі, — стурбовано докінчив Малий. — Ти розумієш, що це означає?
Карлсон облизав масні пальці і вдоволено замуркотів:
— Це означає, що ми матимемо веселий вечір. Гей-гей!
Карлсон — найкращий у світі досліджувач хропіння
Поволі настав вечір. Карлсона не було цілий день: він хотів, щоб хатній цап добре спочив після «дратурування» оладками.
Малий ходив з дядьком Юліусом до залізничного музею. Такі речі дядькові Юліусові подобалися, і Малому також. З музею вони вернулися додому і пообідали з панною Цап. Ніхто їм не заважав, Карлсон ніде не з’являвся. Та коли після обіду Малий пішов до своєї кімнати, то застав там Карлсона.
Щиро казати, Малий не дуже зрадів.
— Ох, який ти необережний! — дорікнув він. — Чого ти оце прийшов?
— Як можна питати такі дурниці? — сказав Карлсон. — Сам добре знаєш, що я прийшов ночувати.
Малий зітхнув. Цілий день він нишком тривожився і розмірковував, як урятувати Карлсона від Філле й Рулле. Ох, йому вже голова тріскала від думок! Може, зателефонувати в поліцію? Ні, бо довелося б пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона, а цього ж не можна робити. Чи не попросити допомоги в дядька Юліуса? Теж ні, бо він негайно зателефонує в поліцію і знову ж таки доведеться пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона. Отже, й це не годиться.
А Карлсон ані тривожився, ані міркував, та й тепер йому було байдуже. Він спокійнісінько стояв коло вікна й перевіряв, скільки виросла персикова кісточка. Зате Малий страх як хвилювався.
Читать дальше