Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

— Коли ти смикнеш один раз — це означатиме «Приходь», — сказав він. — Як двічі, то «Будь ласка, не приходь», а як тричі, то «Уяви собі, що на світі нема такого вродливого, розумного, і до міри товстого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне».

Саме так і намірявся Малий зараз подзвонити. Тому він смикнув тричі за мотузку від дзвоника й почув, як на даху заторохтіло. Відповідь не забарилася. Нагорі бабахнув постріл, і здалеку невиразно долинула Карлсонова пісня: «Босе, бісе, басе, бісе, бом».

— Тихо, Карлсоне, тихо! — прошепотів Малий.

От дурний Карлсон, вештається по даху, стріляє і галасує! Таж Філле й Рулле або хтось інший можуть його почути, і побачити, і спіймати, і продати газеті за десять тисяч крон.

— Але якщо так, то нехай сам себе пильнує, — звернувся Малий до Бімбо, що лежав у кошику з таким виразом, наче все розумів.

Малий одягнув сорочку й штанці, тоді трохи погрався з Бімбо, чекаючи, поки всі повстають.

Дядько Юліус, напевне, ще не прокинувся, принаймні з його кімнати нічого не було чутно, зате з кухні поволі розходився міцний дух свіжої кави, і Малий подався глянути, що там робиться.

Панна Цап, велика й огрядна, сиділа коло столу, смакувала першою чашечкою кави і — диво дивне! — не боронила Малому теж підсісти до неї. Каші на кухні не видно було, навпаки, панна Цап встала дуже рано й напекла булочок. Дві таці з свіжими пахучими булочками стояли на посудному столику, і ще ціла купа їх лежала в хлібниці на столі. Малий узяв собі булочку та склянку молока, і вони з панною Цап стали мовчки снідати. Нарешті панна Цап озвалася:

— Цікаво, що поробляє Фріда.

Малий вражено звів очі над склянкою. Невже панна Цап так само тужить за Фрідою, як він за Карлсоном, коли його немає?

— Ви скучили за Фрідою? — чемно спитав він.

Панна Цап похмуро засміялася:

— Еге, ти не знаєш Фріди.

Власне, Малого Фріда не цікавила. Та панні Цап кортіло поговорити про неї, тому він запитав:

— А хто Фрідин наречений?

— Якийсь шалапут, — з серцем сказала панна Цап. — Авжеж, шалапут, я певна, що він чигає на її гроші.

На саму цю думку вона аж зубами заскреготіла. І тепер слова з неї посипалися, як з мішка. Сердешна, думав Малий, не має з ким побалакати, якщо навіть з ним рада поговорити за Фріду.

А вона справді рада була поговорити. Отож Малий сидів і слухав про Фріду та її Філіпа: як вона з глузду з’їхала, відколи Філіп набалакав їй, що в неї прегарні очі й делікатний чарівний носик, такий, що на нього за всякої години можна здатися.

— Чарівний носик, — захихотіла панна Цап. — Авжеж, якщо можна уявити собі делікатну середньої величини картоплину посеред обличчя.

— А Філіп гарний? — запитав Малий, аби показати, що йому теж цікаво.

— Не знаю, дякувати богу, — відповіла панна Цап. — Думаєш, Фріда показує мені його?

Що Філіп робить, панна Цап також не знала. Але Фріда казала їй, що він має помічника Рудольфа.

— І він якраз підійшов би мені, каже Фріда, тільки, мовляв, не захоче мене взяти, бо я не маю ні прегарних очей, ні делікатного носика, — закінчила панна Цап і знов захихотіла.

Раптом вона підвелася й вийшла по щось до сіней. І тілько-но вона зникла з кухні, у вікно залетів Карлсон.

Малий справді розсердився.

— Ну, Карлсоне, я ж просив тебе, щоб ти не літав на очах у панни Цап чи дядька Юліуса…

— Тому я й не літаю на очах у панни Цап чи дядька Юліуса, — відповів Карлсон. — І я таки їм зовсім не покажуся на очі, — додав він, залізаючи під стіл.

Коли панна Цап принесла з сіней вовняну кофту, він уже сидів собі добре схований за скатертиною, що звисала донизу.

Панна Цап долила собі кави, взяла ще одну булочку і знову вернулася до Фріди:

— Отож… таким делікатним носом, як картоплина, я не можу похвалитися…

Тієї миті почувся голос, дивний, як у черевомовця, і той голос сказав:

— Ні, у вас він швидше схожий на огірок.

Панна Цап скинулась, аж розхлюпала каву, і підозріливо глянула на Малого.

— Це ти пащекуєш?

Малий почервонів, не знаючи, що відповісти.

— Ні-ні, — пробелькотів він. — Це, певне, радіо рекламує городину — помідори, огірки тощо.

Малий хитро викрутився, бо з їхньої кухні справді часом було чути сусідське радіо: панна Цап сама це помітила й недавно жалілася, що воно їй заважає.

Панна Цап трохи побурчала, та скоро думки її звернули на інше, бо до кухні зайшов дядько Юліус і теж захотів кави. Він кілька разів обійшов круг столу, шкутильгаючи й стогнучи за кожним кроком.