Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

Та Карлсон не хотів, щоб його підтикували.

— Не треба, — сказав він. — Скільки можна зробити приємного, як у когось ночуєш! Можна їсти бутерброди з ковбасою в ліжку, стелити постіль і воювати подушками. Почнімо з бутербродів.

— Але ж ти допіру з’їв цілу купу булочок, — здивувався Малий.

— Якщо ми не робитимемо все те, що треба, то я не граюся, — відповів Карлсон. — Неси бутерброди!

І Малий прошмигнув до кухні й наготував бутербродів. Ніхто йому не заважав. Панна Цап розмовляла у вітальні з дядьком Юліусом. Вона вже вибачила йому те, що він сказав про курча.

За хвилину Малий вернувся з кухні. Він сидів на краєчку ліжка, дивився, як Карлсон їсть бутерброди, й радів — дуже ж бо приємно мати в гостях найкращого приятеля. І Карлсон цього разу теж був задоволений.

— Бутерброди добрі, і ти добрий, і хатній цап також добрий, — сказав він. — Хоч і не вірить, що я найкращий у класі, — додав він і спохмурнів. Видно, це й досі його журило.

— Ет, не переймайся цим, — сказав Малий. — Он дядько Юліус хоче, щоб я був перший у класі, а я не перший.

— Не перший, дякувати богу, — погодився Карлсон. — Але я навчу тебе трохи дода… ну, отого, що ти казав.

— Додавання, — мовив Малий. — Ти навчиш мене ?

— Авжеж, бо я найкращий у світі додавальник.

Малий засміявся.

— Зараз ми перевіримо, — сказав він. — Хочеш?

Карлсон кивнув:

— Ну, шквар!

І Малий почав:

— Якщо ти, наприклад, одержиш троє яблук від мами…

— Дякую, неси їх сюди, — сказав Карлсон.

— Не перепиняй мене, — сказав Малий. — Якщо ти одержиш троє яблук від мами, і двоє від тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від мене…

Малий не докінчив, бо Карлсон підняв пальця й дорікнув:

— Я так і знав! Так і знав, що ти з усіх вас найскупіший, а це вже багато про що каже.

— Цить, зараз не про це йдеться, — сказав Малий.

Та Карлсон уперто правив своє:

— Гарно було б, якби ти дав мені повний пакуночок яблук, і ще дві груші, і хоч би стільки ж жовтих смачних слив!

— Не кричи, Карлсоне! — сказав Малий. — Це ж просто додавання… Отже, ти одержав одне яблуко від мами…

— Стривай! — люто вигукнув Карлсон. — Так не вийде. А де ті решта двоє, що я допіру одержав від неї?

Малий зітхнув.

— Любий Карлсоне, таж однаково, скільки яблук. Вони потрібні лише на те, щоб ти зрозумів, про що йдеться.

Карлсон пирхнув.

— Я добре розумію, про що йдеться. Йдеться про те, що твоя мама бере та їсть мої яблука, тільки-но я кудись відвернуся.

— Не кричи, Карлсоне, — знов сказав Малий. — Якщо ти одержиш троє яблук від мами…

Карлсон задоволено кивнув.

— От бачиш! Помагає, як скажеш навпростець! Я це добре знаю. А тепер кажи до ладу. Я маю одержати троє яблук від твоєї мами, і двоє від твого тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від тебе, бо ти найскупіший.

— Авжеж, то скільки ти маєш яблук? — запитав Малий.

— А як ти гадаєш? — замість відповіді спитав Карлсон.

— Нащо мені гадати, я знаю, — мовив Малий.

— То скажи.

— Ні, це ти повинен сказати, розумієш?

— Еге ж, тобі лиш так здається. Скажи скільки, а я закладаюся, що ти помилишся.

— Уяви собі, що не помилюся, — сказав Малий. — Ти маєш одинадцятеро яблук.

— Аякже, попав пальцем у небо, — зрадів Карлсон. — Я позавчора ввечері назбивав собі двадцять шестеро в одному садку на Лідінге, з них у мене лишилося ще троє цілих і одне тільки ледь надкушене. Що ти тепер скажеш?

Малий трохи помовчав, не знаючи, що сказати. Врешті надумався.

— Ха-ха-ха, ти все вигадав! — засміявся він. — Бо в червні ще нема на деревах яблук.

— Еге ж, — сказав Карлсон. — А де ви їх набрали — ти й інші злодії з цієї хати?

Малий не хотів більше вчити Карлсона рахувати.

— Принаймні ти тепер знаєш, що таке додавання, — сказав він.

— А хіба я не знав? Це те саме, що збивати яблука, — сказав Карлсон. — Та й нічого мене вчити, бо я вже вмію додавати. Я найкращий у світі додавальник яблук і як тільки матиму час, то візьму тебе з собою на Лідінге й покажу, як воно робиться.

Карлсон запхнув до рота останній шматок бутерброда, тоді почав війну подушками. Але гарної війни не вийшло, тому що Бімбо голосно загавкав, як Карлсон шпурнув подушкою Малому в голову.

— Гав! — озвався Бімбо і вчепився зубами в подушку.

Вони змагалися за подушку, аж поки роздерли її. Тоді Карлсон підкинув подушку до стелі, пух порозлітався й почав опадати вниз так гарно, що Малий лежав на канапі й тільки сміявся.

— Наче сніг іде, — сказав Карлсон. — І все густіший та густіший, — додав він, знов підкидаючи подушку.