Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

— Тобі треба вправлятися, — порадив Малий. — Хочеш, я навчу тебе додавання?

Карлсон пирхнув, аж шоколад бризнув по стіні.

— А може, я навчу тебе трохи скромності? Ти гадаєш, що я не вмію дода… ну, оте, що ти казав?

Зрештою, не було коли вчитися додавання, бо саме з сіней почувся гучний дзвінок. Малий знав, що це вже напевне дядько Юліус, і кинувся відчиняти. Він волів сам зустріти дядька Юліуса і думав, що Карлсон залишиться в ліжку. Та Карлсон думав інакше. Він спішив за Малим, аж халат плутався йому під ногами.

Малий відчинив двері. На порозі справді стояв дядько Юліус, тримаючи в руках валізки.

— Просимо, дядьку Юлі… — почав Малий.

Далі він не доказав, бо тієї миті гримнув гучний постріл, а наступної зомлілий дядько Юліус упав на підлогу.

— Ну, Карлсоне! — в розпачі крикнув Малий. О, як він жалкував, що дав Карлсонові пістолета! — Що тепер буде, навіщо ти стріляв?

— Салютував, — боронився Карлсон. — Бо завжди салютують, коли приїздять значні особи чи високі гості.

Малий ладен був заплакати з горя, Бімбо шалено гавкав. Зачувши постріл, примчала панна Цап і почала вимахувати руками та охкати над сердешним дядьком Юліусом, що лежав на килимку перед дверима, наче перевернена підвода з дровами. Лише Карлсон не розгубився.

— Спокійно, тільки спокійно, — сказав він.

Тоді схопив великого кухля, що ним мама поливала вазони, і щедро линув води на дядька Юліуса. І це справді помогло — дядько Юліус розплющив очі й промурмотів:

— Коли той дощ пересядеться!

Потім він, побачивши стурбовані обличчя коло себе, зовсім прийшов до тями й запитав кволим голосом:

— Що… що сталося?

— Стався салют, — відповів Карлсон. — Хоч для декого й дарма старатися, як він отак умліває.

Тепер панна Цап почала впадати коло дядька Юліуса. Вона обтерла його й повела до спальні, де він мав мешкати. Чутно було, як вона пояснювала дядькові, що то винен плюгавий, товстий хлопчисько, один із шкільних товаришів Малого, і що його треба гнати геть, тільки-но він з’явиться.

— Чуєш? — запитав Малий Карлсона. — Обіцяй, що ніколи більше не даватимеш салютів.

— Будь ласка, — ображено мовив Карлсон. — Отак приходь і влаштовуй гостям свято! Хіба знайдеться хто, щоб поцілував тебе в обидві щоки й сказав, що ти найкращий у світі влаштовувач свят, — де там! Всі або лають тебе, або вмлівають!

Та Малий не чув, що Карлсон казав. Він дослухався, як дядько Юліус нарікав на все в спальні. І матрац надто твердий, і ліжко закоротке, і ковдри затонкі. О, тепер уже знати було, що приїхав дядько Юліус!

— Йому ніколи ніщо не подобається, — пояснив Малий Карлсонові. — Думаю, що він задоволений тільки собою.

— Я швидко відучу його від цього, якщо ти мене гарненько попросиш, — сказав Карлсон.

Та Малий гарненько попросив Карлсона лишити все так, як є.

За годину дядько Юліус сидів біля столу у вітальні і їв курча, а панна Цап, Малий, Карлсон і Бімбо стояли і дивилися. «Наче тобі король», — думав Малий. Учителька в школі розповідала їм про давніх королів: вони тримали коло себе людей, щоб ті дивились, як вони їдять.

Дядько Юліус був товстий, на обличчі в нього малювалася пиха й самовдоволення. Але саме такі були й давні королі, згадав Малий.

— Забери пса, — сказав він. — Ти ж знаєш, Малий, що я не люблю собак.

— Бімбо нічого не робить, — заперечив Малий. — Він такий тихий і чемний.

Дядько Юліус прибрав глузливої міни, як завжди, коли хотів сказати щось неприємне.

— Авжеж, тепер так повелося. Діти не слухають, як їм щось загадуй. Авжеж, тепер усі мудрі… Не сказав би я, що це мені дуже подобається.

Карлсон, що досі не зводив очей з курчати, перевів погляд на дядька Юліуса. Хвилину він задумливо дивився на нього, тоді спитав:

— Дядьку Юліусе, вам ніхто не казав, що ви вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил?

Такого гарного комплімента дядько не сподівався. Видно було по ньому, що він справді зрадів, хоч не хотів цього показати. Лише тихенько засміявся и мовив:

— Ні, мені такого ніхто не казав.

— Певне ж. Хіба таке безглуздя спало б комусь на думку.

— Ну, Карлсоне… — докірливо озвався Малий.

Він таки перебирає міру! Та Карлсон розсердився:

— Тільки й чуєш: «Ну, Карлсоне!» та «Ну, Карлсоне!» Чого ти мене весь час спиняєш? Я ж нічого не роблю!

Дядько Юліус суворо глянув на Карлсона, але потім вирішив зовсім не звертати на нього уваги. Він знов узявся до курчати, а панна Цап усе припрошувала його з’їсти ще шматочок.