Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

— Найкращий у світі доглядач, — відповів Карлсон.

— Ти маєш на думці себе? — запитав Малий, хоч і сам добре знав, що Карлсон мав на думці якраз себе.

Карлсон кивнув головою:

— Авжеж. А як ти знаєш ще кращого доглядача, то я дам тобі п’ять ере.

— Панна Цап, — сказав Малий.

Він боявся, що Карлсон розсердиться на маму: нащо вона закликала панну Цап, коли на їхньому даху живе найкращий у світі доглядач? Та, на диво, Карлсон утішився і навіть пожвавішав.

— Гей-гей! — тільки й вигукнув він.

— Що означає «гей-гей»? — занепокоєно спитав Малий.

— Коли я кажу «гей-гей», то воно й означає «гей-гей», — відповів Карлсон. Очі йому аж світилися.

— І дядько Юліус приїде, — сказав Малий. — Він хоче полікуватися, бо йому щоранку терпне тіло.

І Малий розповів, що дядько Юліус дуже важкий гість і що він мешкатиме в них весь час, поки мама з татом подорожуватимуть на білому пароплаві. Боссе і Бетан теж поїдуть кожне в свій бік.

— Не знаю, як воно все складеться, — стурбовано закінчив Малий.

— Гей! — вигукнув Карлсон. — Їм випадуть такі два тижні, що вони їх довіку не забудуть!

— Кому, мамі з татом чи Боссе і Бетан? — запитав Малий.

— Хатньому цапові і дядькові Юліусові, — відповів Карлсон.

Малий ще дужче стурбувався. Але Карлсон ласкаво поплескав його по щоці:

— Спокійно, тільки спокійно! Ми будемо чемно гратися з ними, бо ми найчемніші в світі… принаймні я.

І Карлсон стрельнув над самим вухом Малого, аж той підскочив з переляку.

— Та й не треба сердешному дядькові Юліусу йти до лікаря, — додав Карлсон. — Я його сам полікую.

— Як? — запитав Малий. — Ти ж не знаєш, як треба лікувати людину, коли в неї щоранку терпне тіло.

— Я не знаю? — здивувався Карлсон. — Ось побачиш, що я зроблю дядька Юліуса таким спритним і метким, як гончак… На це є три способи.

— Які саме? — недовірливо запитав Малий.

— Дратурувати, жартувати й виступати, — відповів Карлсон. — Іншого лікування йому не треба.

Малий стурбовано оглянувся довкола, бо з вікон почали визирати люди, шукаючи, хто це стріляє. До того ж він побачив, що Карлсон знов лаштує пістолета.

— Не треба, Карлсоне, — спинив він його. — Не стріляй більше!

— Спокійно, тілько спокійно, — сказав Карлсон. — Бачиш, — по хвилі додав він, — я от що собі думаю. Як ти вважаєш, чи хатньому цапові не терпне, бува, тіло щоранку?

Не встиг Малий щось відповісти, як Карлсон у захваті звів пістолета й стрельнув, аж луна покотилася над дахами. Тепер із будинків почулися злякані й сердиті голоси; хтось кричав щось про радіополіцію. Малий не міг знайти собі місця. А Карлсон сидів і спокійно дожовував булочку, вже останню.

— Чого вони ремствують? — сказав він. — Не знають, що в мене сьогодні день народження?

Він проковтнув останній шматок. Тоді заспівав пісеньку, приємну пісеньку, що так гарно звучала літнього вечора:

Того вечора, як мама з татом вирушали в морську подорож, надворі лив такий дощ, що краплі тарабанили по шибках, а в ринвах аж гуло. Хвилин за десять перед їхнім від’їздом — не раніше — в двері ввірвалася панна Цап, мокра, як утоплена кицька, і злюща, як старий пірат.

— Нарешті! — зраділа мама. — Нарешті!

Мама ждала й виглядала її цілий день і була дуже знервована, але панна Цап того не розуміла. Тільки неприязно буркнула:

— Я швидше не могла прийти. Через Фріду.

Мама хотіла багато про що поговорити з панною Цап. Але тепер не було часу, бо на вулиці вже чекало таксі.

— Найдужче пильнуйте хлопчика, — сказала мама, й на очах у неї виступили сльози. — Ох, аби тільки з ним нічого не сталося, поки нас не буде!

— Там, де я, нічого не станеться, — запевнила панна Цап.

Тато був теж такої думки — мовляв, він певен, що все буде гаразд. Потім вони з мамою обняли Малого, попрощалися й поспішили до ліфта… І Малий залишився сам із панною Цап.

Вона сиділа біля кухонного столу, велика, товста, злюща, і пригладжувала мокрі коси широкими, згрубілими долонями. Малий несміливо глянув на неї і ледь усміхнувся, щоб показати свою приязнь. Він пригадав, як боявся панни Цап, коли вона вперше прийшла до них: тоді вона дуже йому не сподобалась. Але тепер зовсім інше, тепер Малому було майже приємно, що вона тут сидить. І навіть якщо йому з нею та Карлсоном доведеться тяжко, він був усе-таки вдячний, що панна Цап прийшла до них. А то б мама нізащо не лишила Малого вдома і він не міг би пильнувати Карлсона. Це вже напевне. Малий хотів від самого початку бути ласкавий до панни Цап, тому запитав: