Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

Малий випручався.

— Коли товаришуєш з тим, хто найкращий від усіх, то мусиш його пильнувати, — похмуро буркнув він.

Не думайте, що він не розумів, яка йому буде морока! Страшенна морока, — адже Карлсон крутитиметься перед очима в дядька Юліуса і панни Цап! Певне, що треба комусь лишитися вдома й запобігти неприємностям.

— І це повинен бути я, розумієш, Бімбо? — сказав Малий.

Це вже було тоді, як він ліг спати і Бімбо теж засопів у своєму кошику коло ліжка. Малий вистромив пальця й почухав Бімбо під нашийником.

— Тепер краще спімо, — сказав він. — Якось уже впораємося.

Та несподівано загув мотор, і до кімнати влетів Карлсон.

— Гарна мені історія, — сказав він. — Про все треба самому пам’ятати! Далебі, нема нікого, хто б мені нагадав.

Малий сів на ліжку.

— Про що нагадав?

— Що нині мій день народження. Цілий довгий день були мої іменини, і я не згадав, бо ніхто не сказан бодай: «Вітаю тебе».

— Та стривай, — здивувався Малий, — як можуть бути твої іменини восьмого червня? Адже ти їх святкував відразу після великодня?

— Е, то було тоді, — відповів Карлсон. — Хіба конче дотримуватися того самого дня, коли є на вибір стільки інших? Восьме червня — теж чудовий день для іменин. Невже він тобі не подобається?

Малий засміявся.

— Про мене, справляй собі іменини, коли хочеш.

— Тоді, — мовив Карлсон і зворушливо схилив набік голову, — тоді я просив би дати мені подарунки.

Малий нерішуче вибрався з ліжка. Нелегко так відразу знайти подарунок, що задовольнив би Карлсона. Але він спробує.

— Я подивлюся в своїх шухлядах, — сказав він.

— Авжеж, подивися, — сказав Карлсон і налаштувався чекати.

Та ось він помітив горщика, де був посадив персик, мерщій кинувся до нього, запхнув пальця в землю й видлубав кісточку.

— Хочу подивитися, скільки вона виросла, — заявив Карлсон. — Ого, мені здається, що вона дуже виросла!

Потім він знову спритно запхнув кісточку назад і витер брудні пальці об піжаму Малого.

— За десять чи двадцять років у тебе буде рай! — сказав він.

— Чому це?

— Зможеш лягти собі відпочити після обіду в затінку персикового дерева. Правда, тобі пощастило? Бо ліжко напевне доведеться викинути. Не годиться тримати так багато меблів разом з персиковим деревом. Ну, знайшов подарунок?

Малий простяг йому свою іграшкову машину, та Карлсон похитав головою: ні, не те. Тоді Малий запропонував мальовані загадки, кубики, торбинку зі скляними кулями, але Карлсон щоразу хитав головою. Нарешті Малий здогадався, чого той хоче — пістолета! Він був схований у правій шухляді його столика в коробочці з-під сірників. То був маленький і дуже гарний пістолет. Тато колись привіз його Малому, як вернувся з-за кордону, і Крістер з Гуніллою довго заздрили йому, бо такого пістолета ні в кого не було. Він скидався на справжній пістолет, хоч був дуже маленький, і стріляв так гучно, як справжній.

— Ніяк не збагну, — сказав тоді тато, — як він може так гучно стріляти. Будь обережний, — застеріг він, даючи Малому пістолета, — не бігай з ним, де не треба, і не лякай пострілами людей.

З певних причин Малий не показав Карлсонові пістолета. Він і сам знав, що це не дуже чемно, та врешті нічого цим і не домігся, бо якраз учора Карлсон однаково його знайшов, коли своїм звичаєм порпався в шухлядах Малого.

Карлсонові пістолет також дуже сподобався. Може, саме тому він і зробив собі нині день народження, подумав Малий і, зітхнувши, витяг коробочку з пістолетом.

— Вітаю тебе з днем народження! — сказав він.

Карлсон охнув, кинувся до Малого й палко поцілував його в обидві щоки. Тоді відчинив коробочку й витяг пістолета, примовляючи:

— Найкращий з найкращих у світі — це ти, Малий.

Малому стало так тепло на серці, ніби від ста пістолетів, а він пожалкував був Карлсонові одного-однісінького.

— Розумієш, — повів далі Карлсон, — мені його справді треба. Вечорами.

— Навіщо? — занепокоєно спитав Малий.

— Коли я лежу й рахую овець, — відповів Карлсон.

Карлсон мав звичку жалітися, що не може спати.

— Вночі я сплю як убитий, — бувало, казав він, — і до обіду також. А от після обіду тільки лежу й перевертаюся, та й вечорами іноді не можу заснути.

Тож Малий навчив його однієї штуки. Якщо хтось не може заснути, то нехай заплющить очі і уявить собі повно-повнісінько овець, що перескакують через тин. Треба всіх їх порахувати за чергою, і тоді так тебе зморить сон, що й незчуєшся, як заснеш.

— Бачиш, нині ввечері я не міг заснути, — сказав Карлсон. — От я лежав і рахував овець. І трапилась поганенька вперта овечка, що не захотіла стрибати. Не захотіла, хоч плач.