Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

— Щоб ти знав мою добрість, я допоможу тобі посадити кісточку, — додав він.

— Не чіпай! — крикнув Малий.

Та було вже пізно. Карлсон устиг витягти пеларгонію з горщика і, поки Малий спинив його, викинув її у вікно.

— Хіба так можна… — почав Малий, проте Карлсон не слухав його.

— Ціле велике дерево! Ти уявляєш! На день свого п’ятдесятиріччя ти зможеш пригостити кожного гостя персиком! Правда, цікаво?

— Авжеж, тільки мамі буде не так цікаво, як вона побачить, що ти висмикнув її пеларгонію, — відповів Малий. — А коли б квітка втрапила на голову якомусь дідові? Як ти гадаєш, що б він сказав?

— Сказав би: «Дякую, любий Карлсоне!» — запевнив Карлсон. — «Дякую, любий, що ти висмикнув пеларгонію, а не кинув її з горщиком… що чудній матері Малого найдужче сподобалося б!»

— Ні, не сподобалося б! — заперечив Малий. — Що ти верзеш?

Карлсон запхнув кісточку в горщик і заходився спритно втоптувати землю.

— Авжеж, сподобалося б, — наполягав він. — Аби тільки пеларгонія гарненько трималася в горщику, тоді твоя мама вдоволена. А що це небезпечно для дідусів унизу на вулиці, їй байдуже. Одним дідом більше, одним менше, то дурниця, сказала б вона, аби тільки ніхто не висмикував її пеларгонії.

Він утупився очима в Малого.

— Та якби я тепер викинув ще й горщик, то в чому б ми посадили кісточку, га? Ти подумав про це?

Малий про це не подумав і не знав, що відповісти. З Карлсоном важко сперечатися, коли він у такому гуморі, як тепер. Та, на щастя, гумор у нього мінявся приблизно кожні чверть години. Ось і тепер він зненацька вдоволено засміявся й сказав:

— Ми ще маємо торбинку. А нею можна хтозна-як натішитись.

Такого Малий не сподівався.

— Як? — запитав він. — Що можна зробити з торбинки?

Очі Карлсонові засяяли.

— Найколосальніший у світі луск, — відповів він. — Гей-гей, який буде луск! Ось зараз побачиш.

Він схопив торбинку і метнувся до ванної кімнати. Малий зацікавлено побіг за ним. Йому кортіло довідатись, як робити найколосальніший у світі луск.

Карлсон схилився над ванною і набирав із крана води в торбинку.

— Що ти робиш? — сказав Малий. — У паперовій торбинці вода не триматиметься, сам знаєш.

— Чому це? — запитав Карлсон і тицьнув Малому під ніс торбинку, з якої капала вода.

Хвилинку він потримав її, щоб Малий побачив, що у паперовій торбинці може триматися вода, тоді помчав із нею назад до кімнати.

Малий кинувся слідом, сповнений недоброго передчуття. І справді… Карлсон вихилився у вікно, тільки видно було його кругленький зад і кругленькі короткі ноги.

— Гей-гей! — вигукнув він. — Глянь униз, бо зараз буде найколосальніший у світі луск!

— Не кидай! — злякано гукнув Малий, і собі вихиляючись з вікна. — Не кидай, Карлсоне!

Та було пізно. Торбинка вже летіла вниз. Малий побачив, як вона, мов бомба, впала перед самісінькими ногами якоїсь сердитої тітоньки, що простувала до молочної крамниці в сусідньому будинку. Видно було, що їй не дуже сподобався найколосальніший у світі луск.

— Вона верескнула, ніби то горщик з пеларгонією, завважив Карлсон, — а то просто невинна водичка.

Малий хряснув вікном. Він боявся, що Карлсон ще щось викине вниз.

— По-моєму, так не слід робити, — суворо сказав він.

Та Карлсон засміявся, тоді покружляв навколо лампи під стелею, хихочучи та поглядаючи згори вниз на Малого.

— «По-моєму, так не слід робити», — перекривив він Малого. — А як, по-твоєму, слід? Шпурнути торбинку, повну тухлих яєць, га? Це теж чудна звичка твоєї матері?!

Він шугнув униз і спинився коло Малого.

— Ви найчудніші в світі, ти і твоя мама, — сказав він і поплескав Малого по щоці. — Але я все-таки люблю вас, хоч як дивно.

Малий аж почервонів з утіхи. В кожному разі дуже приємно, що Карлсон його любить і що насправді шанує маму, хоч не завжди це видно.

— Еге ж, мені самому дивно, — провадив Карлсон, і далі поплескуючи Малого по щоці.

Він плескав його все дужче, аж нарешті так ляснув, ніби дав поличника.

— О, який я милий! Наймиліший у світі! Тому я пропоную гратися в якусь милу гру. Ти згоден?

Звісно, Малий був згоден і відразу почав міркувати, в яку б то милу гру можна було погратися з Карлсоном.

— Наприклад, — вів своєї Карлсон, — ми можемо уявити собі, що стіл — це наш пліт і ми рятуємося на ньому від великої повені… А ось вона й надходить!

Він показав на калюжку, що повільно випливала з-під дверей.

Малому аж дух забило.

— Ти не закрутив крана у ванній? — злякано спитав він.